Від гаражного «кидалова» – до сутяжницького здирства: кар’єра Валентини Олійніченко
Вона залишила десятки людей без майна, документів і грошових компенсацій, та наразі переховується разом із сином-ухилянтом в одному із західних регіонів країни, сподіваючись на те, що з плином часу все зітреться з пам’яті. За її власними словами, що взяти з пенсіонерки – мовляв, якщо не ти не публічна особа, не маєш вагомої посади, депутатського мандату чи якогось помітного статусу, то і твоє нинішнє та минуле життя нікому не цікаво.
Валентина Олійніченко належить до тих персонажів, які роками живуть за принципом: обманув, зник, пересидів, повернувся – і знову береться за своє. Свого часу будівельно-фінансова піраміда «НЕСТ-Покровський посад» коштувала людям не лише нервів, а й цілком відчутних грошей, за які в Києві як тоді, так і тепер можна було придбати житло. Коли фігурантка чомусь вирішила, що про неї вже забули, сьогодні не просто так сплила та давнішня історія.
Розпочати варто з розповіді про те, як Валентина Олійніченко «кинула» понад півтори сотні киян – членів одного відомого гаражного кооперативу. То була перша відома афера ласої до чужого добра особи, котра у майбутньому опанувала сутяжницькі схеми вимагання грошей.
«Золотий» шматок землі
Київ, Шевченківський район, схил Кудрявської гори на перетині вулиць Пимоненка, Студентської та Глибочицької. Тут задовго до описаних подій стояли корпуси гуртожитку (вул. Пимоненка, 19–21), і місцеві автовласники спільними зусиллями збудували гаражі. Загалом у гаражно-будівельному кооперативі «Покровський» (вул. Пимоненка, 24) обліковувалося близько 150 членів.
Причому все було зареєстровано цілком законно. Хоча, як завжди трапляється, хтось оформив право власності на свій гараж, хтось не встиг. У одних власників тут навіть були облаштовані погреби, інші просто ставили автівки. Та всі регулярно сплачували членські внески, інформація вносилася до відповідних журналів обліку, фіксувалася в інших документальних джерелах.
Саме ці гаражі свого часу врятували пагорб від зсуву: завдяки тому, що власники укріпили фундаменти на схилі, земля не сповзала. Міська влада десятиліттями не чіпала кооператив, допоки на початку 2000-х туди не зайшли забудовники.
У 2003–2004 роках три компанії – «АБС-Укр», «Покровський Посад» і «Нест» – за всяку ціну отримали від Київської міської ради земельну ділянку під масштабне будівництво житлово-торговельного комплексу «Покровський Посад». У межі відведеної ділянки потрапили й гаражі на Глибочицькій.
Валентина Олійніченко – активістка і голова гаражного кооперативу
Головою гаражно-будівельного кооперативу «Покровський» на той момент була Олійніченко Валентина Олексіївна – 42-річна місцева «активістка», яка мешкала буквально за десять хвилин ходи від місця своєї діяльності, на вулиці Лук’янівській, 7.
Ідеться про самісінький центр Києва – один із найзручніших і найдорожчих районів столиці, тож до «роботи» (на якій вона теж ніколи не перевтомлювалася) їй навіть не доводилося користуватися громадським транспортом. Все було поруч, у пішій доступності та під повним контролем.
На той час її син Євген, якого згодом також буде втягнуто в сутяжницькі схеми здирства, навчався в Київському інституті культури і мистецтв (більш відомому в народі як «Поплавок») за спеціальністю кінооператора, та готувався до весілля чи вже був одружений. Щоправда, працювати за фахом і взагалі він особливо не збирався: подальший життєвий маршрут цієї родини, як згодом з’ясується, не вирізнявся творчістю і виявився більш прозаїчним – із виразним нахилом до існування за чужий рахунок.
Саме до Валентини Олійніченко звернулися представники забудовників для «вирішення проблеми», та про їхні домовленості буде сказано нижче.
Розпорядження КМДА про зобов’язання забудовників
А спершу варто окремо звернути увагу на розпорядження Київської міської державної адміністрації № 1187 від 2 липня 2004 року. Документ доволі лаконічний і з цілком зрозумілими формулюваннями: вже знайомому нам ЗАТ «АБС-УКР» надається право на забудову земельної ділянки, обмеженої вулицями Пимоненка, Студентською та Глибочицькою в місті Києві, проте за умови попереднього виконання низки чітко визначених зобов’язань, передбачених пунктом 5 розпорядження.
Зокрема, йшлося про такі заходи:
- відселення мешканців гуртожитку із забезпеченням їх житлом відповідно до встановлених норм (п. 5.5);
- забезпечення членів гаражно-будівельного кооперативу «Покровський» машиномісцями у критому паркінгу (п. 5.6).
Жодна із цих вимог виконана не була.
Для тих, хто любить точність у праві: відповідно до статті 11 Цивільного кодексу України, підставою виникнення цивільних (майнових) прав є, зокрема, акти органів державної влади, а також дії осіб. У цьому випадку – і саме розпорядження КМДА, і фактичні дії ЗАТ «АБС-УКР» із забудови та знесення гаражів.
Інакше кажучи, вже на момент отримання цього розпорядження ЗАТ «АБС-УКР» стало боржником перед членами ГБК «Покровський»: кожен із них набув право на машиномісце у майбутньому паркінгу. Всі питання щодо їх надання та оформлення документів мали бути врегульовані ще до початку будівництва.
Цього зроблено не було.
Складається враження, що забудовник просто вирішив не витрачати час на «незручних» людей, які наважилися вимагати належну їм компенсацію за знесені гаражі. Хоча, за наявною інформацією, отримуючи це розпорядження, представники компанії запевняли міську владу, що всі питання з власниками будуть «урегульовані».
Окрема історія – невиконання зобов’язань щодо відселення мешканців гуртожитку. Однак, схоже, «попрактикувавшись» на гаражах, забудовник дійшов висновку, що і з людьми можна діяти за тією ж логікою: не виконувати обіцянки, а натомість шукати способи уникнути відповідальності, перекладаючи її на інших.
Як продають чуже майно (наочний посібник)
Втім, повернімося до гаражів.
Кожен член ГБК «Покровський» мав беззаперечне право на машиномісце в паркінгу, який зводився ЗАТ «АБС-УКР» разом із так званими інвесторами (існування яких у деяких випадках викликає окремі питання).
Виняток становили тільки ті, хто добровільно відмовився від машиномісця на користь грошової компенсації, що забудовник також мав би виплатити без зволікань.
Для розуміння, наскільки цінною була ця пропозиція: на початку 2000-х таке місце коштувало як повноцінна квартира в Києві. Навіть сьогодні, в умовах воєнного стану, паркомісце в підземному паркінгу ЖК «Покровський Посад» (вул. Глибочицька, 32А, –2 рівень, 17 кв. м) продається від власника за еквівалент 32 000 доларів США (1 млн. 400 тис грн – 1 млн 700 тис. грн).
Для отримання машиномісця люди мали принести довідку від голови кооперативу, що вони є членами ГБК «Покровський» і сплачували внески.
Проте замість виконання своїх зобов’язань ЗАТ «АБС-УКР» обрало інший шлях: фактично проігнорувало права членів кооперативу і вирішило… продати належні їм машиномісця без їхнього відома.
Схема виглядала максимально просто. Якщо, умовно, проєктом передбачено 100 машиномісць, а членів кооперативу – 50, то половина цих місць мала бути зарезервована і оформлена за ними, з видачею відповідних документів.
І тільки решта могла вільно продаватися третім особам.
Натомість на продаж було виставлено всі 100.
Щоб зрозуміти масштаб і цинізм цієї історії, варто подивитися на неї очима звичайного покупця.
Пастка для добросовісного покупця
Уявімо ситуацію: людина купує квартиру в «Покровському посаді» разом із машиномісцем. Умовно – за 100 тисяч доларів, із яких частину становить саме паркінг. Отримує документи, що підтверджують право власності, вкладає додаткові кошти в ремонт, облаштовується – і, здавалося б, закриває питання.
А далі починається найцікавіше. Невдовзі може з’явитися інша особа – член ГБК «Покровський», який має право на машиномісце, що виникло ще у 2004 році, в момент підписання розпорядження КМДА. І цей «старий» власник, не отримавши свого від забудовника, міг би сам визначати, чи підходить йому саме це місце, яке вже продане і оформлене на нового власника.
На цьому етапі будинок уже зданий в експлуатацію, квартири заселені, а забудовник, як це часто буває, формально «зникає» з поля відповідальності. І тоді єдиним відповідачем у суді стає не він, а той самий добросовісний покупець.
Юридична перспектива в такій ситуації більш ніж неприємна: суд цілком може стати на бік первинного права – тобто члена кооперативу. І тоді новий власник опиняється перед вибором без хороших варіантів: або втратити машиномісце, або роками і за значні кошти доводити своє право в судах.
Забудовники чудово розуміли, що навіть у разі успішного завершення будівництва, як це зрештою і сталося з «Покровським посадом», ризики нікуди не зникнуть. Навпаки: коли об’єкт уже існує фізично, він стає предметом реальних судових спорів, а не абстрактних претензій.
Та для уникнення таких складнощів у «АБС-Укр» придумали інший, не менш «елегантний» сценарій.
«Довідки не дам – і що ви мені зробите?»
За різними даними, Валентині Олійніченко запропонували не менше 20 тисяч доларів саме за те, щоб вона передала забудовнику всю наявну документацію кооперативу та допомогла її знищити.
На той час розмова йшла про мінімальний, але критично важливий пакет документів: журнали обліку членів, відомості про сплату внесків та інші документи, які підтверджували права людей на гаражі. Після передачі грошей уся документація, як і слід було очікувати, зникла.
Коли члени кооперативу прийшли до Олійніченко по довідки, то почули зухвале: «Довідок не дам. Просто не дам. І ви мені нічого не зробите».
Втім, серед усіх членів кооперативу знайшовся один «щасливий власник». Сергій Льовочкін, який на той момент обіймав посаду першого помічника президента Леоніда Кучми, був для цієї системи не випадковою людиною. Ще з 1996–1999 років він працював радником голови Донецької облдержадміністрації Віктора Януковича, а з 2002 по 2005 рік залишався в найвищому чиновницькому оточенні Кучми, тож його зв’язок із командою Януковича був давнім і цілком прагматичним. Льовочкін просто «помахав посвідченням». Питання з його гаражем вирішилося миттєво.
Решта людей, які займали бажані метри, залишилися ні з чим. Позбутися їх забудовник вирішив жорстким способом: підриваючи фундаменти гаражів (які стояли на кручі і почали сповзати вниз), перекопуванням під’їзних шляхів до гаражів. Через це останніми стало неможливо скористатися за призначенням. Подібними «пустощами» справа не обмежилася. Не чекаючи на «розселення» гаражів, будівництво розгорнулося прямо на їх території. Залишки гаражів знесли бульдозерами та зрівняли із землею.
На тому місті стоїть зараз один з будинків ЖК «Покровський посад».
Та сама активістка, яка «захищала» людей
Ті, хто намагався відстоювати свої права в суді, щоразу впиралися в один і той самий глухий кут: «Чим ви підтвердите своє членство в кооперативі?». Відповідь на це питання була фактично пасткою, яку свого часу і створили навмисно: документів не існувало, бо їх було знищено. Без журналів обліку, без відомостей про внески, без належно збереженої документації люди опинялися в ситуації, коли довести очевидне ставало майже неможливо.
Суди в таких спорах нерідко відмовляли з мотивів формальної відсутності доказів, а Валентина Олійніченко, за свідченнями учасників тих подій, усіляко уникала особистих контактів із членами кооперативу. Коли ж від неї намагалися чогось добитися, вона, як твердили очевидці, намагалася переводити розмову в площину жалю до себе: посилалася на хворобу, на складне матеріальне становище, на проблеми в родині та на тяжкий стан здоров’я сина. Така тактика, схоже, була не стільки поясненням, скільки способом розмити відповідальність і заглушити незручні запитання.
У 2005 році Валентина Олійніченко раптово отримала свою «хвилину слави» у медіа – як голова кооперативу і нібито захисниця інтересів автовласників.
Вона активно давала інтерв’ю, публічно обурювалася діями забудовника та наполягала на тому, що саме він відмовляється від будь-яких компенсацій і безпідставно називає гаражі «самобудом».
На перший погляд, це виглядало як типова історія протистояння мешканців і забудовника. Проте сьогодні ці матеріали мають зовсім іншу цінність – як наочна ілюстрація того, як вибудовувалася зручна інформаційна версія подій.
У своїх коментарях Олійніченко акцентувала увагу виключно на порушеннях з боку ЗАТ «АБС-УКР», розповідала про суди, сумнівну діяльність забудовника, офшорних засновників і відсутність у нього реальних ресурсів для виконання зобов’язань. Усе це, до речі, значною мірою відповідало дійсності.
Чому ця історія повертається зараз
Проте була одна принципово важлива деталь, яка в цих публічних виступах не згадувалася.
Саме в той період, коли Валентина Олійніченко позиціонувала себе як представниця інтересів членів кооперативу, вже зникла вся документація, яка підтверджувала їхні права. Ті самі журнали обліку, відомості про внески та інші документи, без яких люди згодом залишилися фактично беззахисними в судах.
Внаслідок цього склалася показова ситуація: публічно – «боротьба» з недобросовісним забудовником, а насправді – створення умов, за яких члени кооперативу втрачали будь-які інструменти для захисту своїх прав.
Сьогодні ці архівні публікації читаються вже не як історія конфлікту, а як приклад того, як одна зі сторін конфлікту вміло формувала потрібну їй картину, перекладаючи всю відповідальність виключно на забудовника.
Тоді їй було трохи за сорок. Вона вже чудово розуміла, що робить, і була абсолютно впевнена у своїй безкарності.
Сьогодні Валентині Олійніченко 63 роки. І виходити, так би мовити, на «заслужений відпочинок» вона не збирається.
В тому тісному помешканні на третьому поверсі – типу «гостинки», з невеличкою кухонькою на якісь 5 квадратних метрів, вона тільки зареєстрована, але не проживає.
Попри скромні розміри, така нерухомість у середмісті столиці завжди користується попитом і зараз коштує недешево, особливо якщо йдеться про оренду.
Продовження буде
Нам вдалося розшукати аферистку аж у Закарпатській області, де нині вона переховується в селі Смереково Великоберезнянського району. Джерела її доходів цілком прозаїчні: оренда нерухомості, заощадження – і, як свідчать зібрані факти, не тільки це. З роками методи змінилися. Якщо раніше йшлося про «класичне» кидалово, то згодом у хід пішли значно жорсткіші інструменти: вимагання, шантаж, системне здирництво. І вже не одноосібно – до цих схем вона почала залучати і членів своєї родини, зокрема сина, а також адвокатів, які використовують подібні справи як «тренажери» і засоби для наживи.
Ця історія з обманутими власниками гаражів стала тільки першою відомою сторінкою її «кар’єри». Про наступні афери, в яких вона вже фігурує як головна організаторка, ми обов’язково розповімо у наступних матеріалах.
Чому ми повертаємося до цієї справи за два десятиліття? Бо для багатьох вона так і не завершилася. Деяких людей уже немає в живих. Хтось змирився. Проте залишилися ті, хто пам’ятає та досі чекає відповіді на питання про те, як так сталося, що їх просто продали, викреслили з власної історії?
Історія, яку забудовники та Валентина Олійніченко вважали «закритою», раптом виринає знову. Головна фігурантка досі вважає себе недосяжною, проте не підозрює, як сильно вона помиляється.
Її давня афера з гаражно-будівельним кооперативом «Покровський» привернула нашу увагу як цікавий епізод з минулого, що характеризує цю особу. Тоді безкарність виявилася першою відомою сходинкою до більш витонченого сутяжницького здирства, яке пізніше стало для неї звичною практикою.
Продовження – незабаром.
