Вбивство по-сусідські (розповідь колишнього опера)
Імена деяких персонажів у тексті змінено.
В цій історії читач побачить ступінь деградації молодого чоловіка, котрий одночасно вживав і алкоголь, і наркотики. Здається, така поведінка не є типовою, тому що зазвичай залежність концентрується на одній речовині. Але на практиці подібне явище добре відоме кримінологам і наркологам і має свою назву – полінаркоманія.
Це форма залежності, коли людина вживає одразу кілька психоактивних речовин: наприклад, поєднує спиртне з опіатами чи іншими наркотиками. Алкоголь у такій ситуації виконує роль «фону» – знімає тривожність між дозами, посилює дію наркотика або допомагає «перебити» ломку. У реаліях 1990-х – початку 2000-х років така модель поведінки була поширеною серед маргіналізованих груп: люди вживали все, що було під рукою – горілку, пиво, таблетки, «ширку».
Полінаркоманія вкрай небезпечна, бо різні речовини підсилюють токсичний ефект одна одної. Це різко підвищує ризик передозування й смертельних наслідків. Саме тому така залежність особливо руйнівна – і для здоров’я людини, і для її соціального оточення.
Описані нижче події відбувалися в Донецьку 2004 року – ще до створення Єдиного державного реєстру судових рішень. Тоді Кіровський районний суд міста Донецька визнав Юрія Савчука винним у скоєнні умисного вбивства з корисливих мотивів і засудив до тривалого терміну позбавлення волі. Подальший його слід губиться: після відбуття частини покарання дані про нього зникають, а після російської окупації Донбасу доступ до судових документів цієї справи втрачено.
Оперативник Григорій Петрович Бондар, який тоді працював у карному розшуку Кіровського райвідділу, давно на пенсії. Після початку війни 2014 року він виїхав із сім’єю на Рівненщину. Там ми й зустрілися, коли він погодився пригадати той давній випадок і розповісти про нього – спокійно, без сенсацій, як один із багатьох епізодів своєї непростої служби.
* * *
Якби не різке світло, що вдарило у вічі, Юрко Савчук міг би валятися під ковдрою хоч до обіду.
– Ну коли ти вже нап’єшся? – до кімнати, шаркаючи капцями, увійшла мати й заходилася відчиняти кватирку. – Перегаром смердить на всю хату, дихати нічим.
Підмерзла рама ніяк не піддавалася, і Віра Михайлівна все смикала ручку то вгору, то вниз, від чого дратувалася ще більше:
– Цілими днями тиняєшся бозна-де, пішов би хоч працювати чи бодай удома прибрав…
– Ма, ну не починай ти зранку, – тихо і просто, аби лише не мовчати, відповів Юрко.
– Що значить «не починай зранку»?! Мені на роботу, а тобі ж іти нікуди не треба…
Кватирка нарешті піддалася, фіранка злетіла вгору, і до кімнати увірвався ще морозний березневий вітер. Разом із вітром у вікно влітали й одразу танули дрібні сніжинки. Віра Михайлівна стомлено опустила руки.
– Вимотав ти мені всю душу, – тільки й мовила вона, поспішаючи вийти.
Її зірваний голос Юрко вже не чув – по самі вуха накрився ковдрою. Але сон розлетівся, і, хоч було ще темно, підвестися чомусь було несила. Як завжди в ті зимово-весняні ранки, коли не хочеться розплющувати очі та кудись поспішати. Втім, Юрко давно вже нікуди не квапився.
Разом із холодним повітрям, що розвіяв залишки сну, в голову поповзли тверезі, тяжкі думки. Підкрадалося знайоме, моторошне відчуття: спершу ніби дрібні голки кололи шкіру, потім холодна хвиля прокотилася тілом, залишаючи тремор у руках і ногах, і в похмільному мозку вже запускався механізм, відомий лише йому: не дати болю пройти по всьому тілу, скрутити кістки і змусити лізти на стіну. Він знав: скоро почне крутити спину, зводити судомами ноги, почне рвати, а тіло кидатиме то в жар, то в крижаний холод. Для того, щоб зупинити ці тортури, треба знайти дві речі – гроші й дозу. Друге – не проблема, на Семашка є перевірений знайомий, у якого завжди можна взяти «ширку». Проблема – грошей у борг ніхто не дасть. І Юрко тільки й чекав, коли мати піде, аби обміркувати, що робити далі.
Нарешті у передпокої клацнув замок. «Як я втомилася, – пошепки мовила Віра Михайлівна, виходячи, – Господи, в якому кутку ще помолитися, щоб він покинув пити, узявся за розум і не бродив днями та ночами». Ця фраза стала звичною та звучала все безнадійніше. Гірка приреченість і тривожне передчуття давно засіли в її серці, і сьогодні останнє стало особливо гострим.
– Пані Віро, доброго ранку! – із сусіднього під’їзду вибігла молода жінка та попрямувала до машини, що чекала. – Вас підвезти? Ми якраз у місто.
– Здрастуй, Наталочко, – побачивши її, Віра Михайлівна просвітліла. – Ти на роботу?
– Так, сідайте, і поїдемо.
Наталю, ровесницю сина, Віра Михайлівна знала з дитинства, адже вони жили тут від самого заселення будинку. Наталчина покійна мати, Людмила, була найкращою подругою Віри. Наталка з Юрком разом росли, дружили, разом пішли до школи. Але у старших класах їхні шляхи розійшлися. У Наталі рано не стало матері, виховував її суворий батько Іван Прокопович. Та, як виявилося, правильно виховав: донька закінчила інститут, влаштувалася на гідну роботу, чоловік у неї порядний і хазяйновитий, донька вже у другому класі. А Вірі Михайлівні, мабуть, не судилося внуків дочекатися. Боротьба і синовим безпутством давно стала безнадійною.
– Наталю, як там батько? – спитала Віра.
– Та як завше – навіть удома весь час у справах, зараз Ганнусю готує до школи. А як Юрчик, роботу знайшов?
– Ой, дівчинко моя, коли б він іще шукав! Не знаю вже, у якому кутку мені молитися… – і Вірі стало соромно, гірка туга знову підступила до серця.
«Чорт, грошей вона, звісно, не лишила», – подумав Юрко і, відкинувши ковдру, сів на ліжку, стиснувши голову руками. «Ну і що ми маємо? Нічого ми не маємо. Що робити?» – над цим він думав, походжаючи кімнатами й одягаючись на ходу. Стара, як світ, думка про те, що можна в когось позичити, вчепилася в мозок, але відповідь на питання «у кого?» так і не з’явилася. Значить, треба обходити знайомих, телефонувати комусь…
Зателефонувати. Юрій повторив про себе: «Зателефонувати…», – і раптом посміхнувся. Ось воно. Те, що давно тліло у глибині душі, набуло форми нової ідеї. Від цих думок стало моторошно й гаряче водночас, але не настільки, аби перестати їх обмірковувати.
Було близько сьомої ранку. Часу вистачало, щоб розробити план. План про те, як покінчити з невизначеністю й перестати почуватися залежним від матері. Один крок. Важкий крок. Але життя мусить змінитися…
Спершу – наважитися чи ні? Далі – як усе має виглядати? Головне – передбачити деталі, продумати шляхи відступу. Юрко відчув себе розвідником, що готує серйозну операцію. Ще півтори години він просидів у роздумах. А на визначений час, принаймні з першим питанням, він уже розібрався.
Савчук вийшов із квартири й попрямував до другого під’їзду того ж будинку. Зважаючи на час, Наталина сім’я, окрім діда, уже розійшлася. Але він піднявся спершу не до них, а на кілька поверхів вище. На майданчику біля сміттєпроводу витяг із куртки пасок, згорнув і затиснув у кулаці. Думки плуталися, з вікна під’їзду тягло сирістю, руки дрібно тремтіли.
Присівши навпочіпки, закурив. Чіткого плану не було. «Хто ти зараз без грошей? Ніхто… І хто правий – ті, що не можуть знайти роботу, чи ті, що крадуть, наживаються на інших і гребуть «бабки» невідомо звідки? – ця думка Юркові так сподобалася, що він почав її розвивати. – У розборках скільки людей загинуло через гроші? І нікого не посадили. Та й хіба міліція зараз ловить справжніх убивць і злодіїв?»
Думаючи так, Юрко почав поважати себе за «мудрість». «Усі так говорять. Усі так думають! А я чим гірший?».
Коли всі зранку розходяться – хто на роботу, хто до школи, – настає затишшя. Савчук сидів нерухомо, перебираючи пальцями пасок. Надворі сніг уже стишився, а крізь брудне скло пробивалися яскраві сонячні промені. «От і весна проходить повз мене, – жалісно подумав він. – Так і життя пройде. А в мене й життя нема! Треба щось вирішувати».
Зібравшись із духом, закурив знову й різко випростався. Страх почав змінюватися байдужістю, руки перестали тремтіти. Рішуче рушив до квартири своєї подруги дитинства й натиснув кнопку дзвінка.
Іван Прокопович саме закінчував мити посуд, коли у двері подзвонили. Закрутив кран, наспіх витер руки та пішов відчиняти. Почувши знайомий голос, без вагань відчинив.
– Здрастуй, Юрчику. Ти телефонувати прийшов? – привітно спитав він.
– Так, треба продзвонитися, – спробував усміхнутися той, ховаючи справжні наміри.
– Телефонуй, будь ласка, – промовив дід і повернувся до кухні.
Юркова посмішка перетворилася на вишкір. Пасок миттю розвернувся в руці, і, перехопивши його міцніше, Савчук накинув петлю на шию старому. Той охнув, намагаючись обернутися, але ремінь натягнувся сильніше. Юрко подався вперед, упершись коліном у спину. Відступу вже не було. Разом зі старим упав на підлогу й почав тягнути ремінь, намотуючи кінці на кулак.
Страшні хрипи Івана Прокоповича різали вуха. Савчук пітнів, червонів, але не відпускав.
Останнє, що встиг подумати Іван Прокопович, коли петля затягнулася: «Не може бути… Наталю… Аню… Господи!..». Уперше в житті він відчув, як зупиняється час. Шию пронизав пекучий біль, кров ударила в голову, в очах потемніло, серце наче зупинилося. Тіло ослабло, хотілося кричати, та виривався лише хрип. Зібравши останні сили, він смикнувся – так, що аж кістки затріщали. Але руки Савчука тільки сильніше стягнули петлю.
Біль вибухнув у мільйонах іскор, а далі настав морок. Іван Прокопович далі нічого не відчував.
Почувши, що старий перестав хрипіти, Юрко застиг. Серце билося не в грудях, а десь у горлі, готове вискочити. Нудота підступала. Повільно, мов уві сні, він розмотав пасок з пальців, піднявся з підлоги, трохи постояв, переводячи подих. Знову склав пасок і сховав до кишені.
«Так… Треба знайти Наталчину заначку, – думав, стоячи над тілом. – І ніхто мене не бачив… мене тут не було… от і все».
У якомусь шалено рішучому стані він кинувся нишпорити по кімнатах. Розкидав шафи, вивертав ящики, трусив антресолі, навіть дитячий стіл Ганнусі. Зупинявся, прислухаючись – ніби здавалося, що дід ще живий і от-от підведеться. Але той лежав нерухомо.
Серед одягу, коробок, іграшок і зошитів Юрко шукав лише одне – гроші. Зрештою, в альбомі знайшов конверт зі стогривневими купюрами. У барі – золото і трохи доларів. А головний «скарб» – металеву коробочку з пачкою нових євро – надибав під ванною.
Погляду на тіло старого уникав. Запхав усе знайдене в пакет і сховав за пазуху.
Біля вхідних дверей прислухався. У коридорі, здається, тихо. Взявшись за клямку, ще раз перевірив, що ніхто не стоїть. Тихо прикрив за собою двері та залишив квартиру.
На вулиці, залишившись непоміченим, убивця-сусід швидко попрямував далі – до «гарного життя».
Того ж дня у відділенні міліції, скорочено званому ГОМ-1, весняний ранок починався відносно спокійно. Оформили кількох наркоманів, затриманих ще зранку, приходили обікрадені потерпілі, вимагали повернути речі. Загалом – звичайний день.
Повідомлення про злочин надійшло після опівдня. Старший оперуповноважений Григорій Бондар і його молодий напарник Андрій Дейнеко якраз закінчували з потерпілими, коли в дверях з’явився начальник відділення:
– Так, Петровичу, нумо зайдіть усі до мене. У нас «мокруха». Островського, 18. Господар квартири, пенсіонер, 67 років. Знайшла сусідка, коли повернулася з ринку – двері були відчинені. Слідів зламу немає. Криміналісти, певно, вже там.
Далі – стандартна процедура: огляд місця події, поквартирний обхід, опитування сусідів. Спершу взялися за раніше судимих і тих, хто вже потрапляв у поле зору. Особливо підозрілих викликали до відділення, з’ясовували, де були під час убивства.
Оскільки двері не зламані, було ясно: старий добре знав гостя й пустив його без вагань. Більше того – гість мав знати розпорядок дня родини.
Григорію Петровичу доручили відпрацювати коло знайомих і сусідів, що часто спілкувалися з убитим. А він знав багатьох особисто, тож із розмов одразу з’ясувалося: ворогів у Івана Прокоповича не було, всі характеризували його як добру та порядну людину. Та сусіди назвали ім’я Юрія Савчука із цього ж будинку, який часто приходив «телефонувати».
Втім, опитати треба було всіх. Справа була ускладнена тим, що вдень багатьох удома не застали, значить, роботу треба було продовжувати, доки не з’явиться перша серйозна зачіпка.
Результатів не було. Когось привозили, але, пересвідчившись, що стосунку до злочину вони не мають, відпускали.
– Значить так, Андрію, зараз поїдемо знову на Островського, будемо смикати тих, кого не застали, – говорив Григорій Петрович напарнику. – Ти головне: слухай уважно й не поспішай.
Андрію перспектива «не поспішати» явно не додавала радості:
– Тепер цей дід у мене перед очима стоятиме всю ніч…
– Звикнеш. Ти ж у міліцію прийшов, щоб цим і займатися. А мені після Афгану вже нічого не страшно.
– А якщо знову порожняк?
– Тоді піднімемо шум по судимих, наркоманах, притонах. Щоб якнайбільше людей про це дізналося. А там, може, хтось і пробовкнеться.
Тим часом вечоріло, і робота лише набирала обертів.
Розходилися тієї ночі вже під ранок.
– Ну й день! – втомлено мовив Андрій, опечатуючи кабінет. – Дістали так, що хоч на пенсію йди. Правда, Петровичу?
– Не знаю, як ви, а я наразі не збираюся на пенсію.
На вулиці було безвітряно, й навіть повітря здавалося застиглим. Лише поодинокі автівки порушували спокій. «Завтра треба буде зайнятися цим Савчуком, – подумав Бондар і глянув на годинник: друга ночі. – Навіть уже сьогодні…».
Промерзла «дев’ятка» заводилася ліниво, очі різало втомою, а попереду був ще один напружений день.
У цей час удома Віра Михайлівна блукала кімнатами в халаті поверх нічної сорочки. Сердечні краплі не допомагали. Її непутящий син з’явився лише під ранок і відразу завалився спати. Коли у двері подзвонили, вона навіть не здивувалася.
– Вдома ваш син? – на порозі стояли двоє оперативників.
– Так, – безсило відповіла Віра. – Спить. Проходьте, я розбуджу.
Після кількох запитань Юркові, один з оперативників звернувся до матері:
– Ми його забираємо. Потрібно опитати й відібрати пояснення. Ви нам також будете потрібні.
У відділенні розмова із Савчуком затягнулася на кілька годин. Його заводили то до одного кабінету, то до іншого, змінювалися оперативники, і він навіть не запам’ятав усіх. Відповідав уривчасто і невпопад, але в голові крутилася одна думка: якби можна було все повернути назад…
Перед очима спливали обривки вчорашнього дня: він на сходовому майданчику, збирається з духом… власні думки про нікчемність і про гроші, які «вирішують усе»… дзвінок у знайому квартиру… обличчя Івана Прокоповича, ще живого… ремінь у руках… різкі передсмертні хрипи старого… «Зупинити! Повернути!» – але вже пізно.
За кілька днів у газеті вийшла стаття «Смерть із посмішкою на обличчі». Автор кримінальної хроніки писав: «Лише кілька годин знадобилося карному розшуку Кіровського райвідділу, щоб розкрити жорстоке вбивство, скоєне з корисливих мотивів».
Але справжні деталі були відомі оперативникам. Саме Бондар, відпрацьовуючи сусідську версію, вийшов на слід убивці.
– Після того, як Савчук убив Івана Прокоповича, він перерахував гроші – там виявилося понад одинадцять тисяч євро, дві тисячі доларів і купа гривень, – згадував Григорій Петрович. – Одразу ж пішов до знайомого на Семашка, взяв «ширку», вмазався, купив мобілку. Користуватися нею не вмів, але розібрався й подзвонив матері на роботу. Хвалиться: «Мамо, я тобі з мобілки дзвоню!» Вона питає: «Звідки в тебе мобілка?» Каже, що знайшов. Мати почала розповідати, що у їхньому будинку вбили Прокоповича. Савчук удає, що тільки дізнався: «Не може бути!» Потім каже: «Передай міліції, що я прийду лише завтра, бо лишаюся в друзів». Самому ж цікаво, шукають його чи ні.
Але тієї ночі він так напився й «загудів», що, мабуть, і не думав уже про старого.
Гроші він намагався сховати по дорозі додому. Те, що не встиг витратити, загорнув у пакет і запхав у підвальне віконце під ательє. Коли оперативники вивели його в наручниках і змусили показати місце, робітники саме фарбували те вікно. «Ну дивися, – сказали йому, – якщо збрехав…». Але він показав саме те місце. І там, під самим носом у малярів, знайшли пакет із усіма грошима й золотом.
– Майже все, що він не встиг пропити, вдалося повернути Наталії, – згадував опер. – Вона сказала: «Краще б я віддала все, аби повернути батька, а донька – дідуся».
Бондар помовчав і додав:
– Хоча заведено вважати, що сусіди – майже як рідні, у нас таких справ «по-сусідськи» вище даху. Та що там казати – зараз і рідних убивають, і нічого в них не здригається.
Він пригадав іншу справу – убивство Тані Кривобородової. Там теж було очевидно, що злочин скоїв хтось із близьких. Але через заплутані зв’язки жінки та численних знайомих розкрити його досі не вдавалося.
– Отак і живемо, – зітхнув він. – З одного боку, робота тяжка, брудна. З іншого – якщо ми не будемо цим займатися, хто тоді?
Сонце вже сідало, золоті промені відбивалися у вікнах верхніх поверхів будинків. Холод наразі не відступив остаточно, а березневий вітер тривожно й водночас лагідно підганяв хмарини. Подеколи у вікнах спалахувало світло.
Попереду було ще багато історій – і жахливих, і буденних. І кожна з них показувала: межа між звичайним життям і трагедією може бути дуже тонкою. Вона може пролягати зовсім поруч – за дверима сусідньої квартири.
Так завершилася ця справа. Убивця-сусід отримав заслужене покарання.
Для оперативників вона стала ще одним підтвердженням: злочини найчастіше відбуваються зовсім поруч, серед тих, кого знаєш роками. А для тих, хто втратив рідну людину, жодні повернуті гроші чи прикраси не замінять життя.
