Побутовий колаборант – хто він?
Він не носить георгіївську стрічку, не стоїть на блокпості й не тягає кулемет у руках. У нього все скромніше: кухонна розмова про те, що «треба домовлятися», тиха вподобайка під відео з окупаційного телеграм-каналу, невинна фраза – «а на Донбасі теж стріляли». З таких дрібниць розповзається велика тріщина, крізь яку сочиться зрада. Побутовий колаборант не вважає себе зрадником – він, бачте, просто «не політик» і «за мир», і саме тому він небезпечніший за відкритого ворога.
Коли озброєний загарбник може бути нейтралізований, побутовий колаборант з легкістю губиться серед інших мирних мешканів. Він здає не тільки позиції, а сенси – тишком, між побутом і зручністю. Його зброя – байдужість, страх і ностальгія за вигаданим минулим. Колись він слухав совєтські байки про «велику дружбу народів», а тепер переповідає їх дітям, додаючи: «а в росії та в білорусії хоч порядок». Бо йому страшно, що світ змінився, а рабська стабільність розсипалася, як старий «дерев’яний» рубль.
Такі люди є продуктом багаторічного плекання покірності. Їх не переконали, їх зламали ще тоді, коли слово «думати» було майже лайливим. Вони бояться хаосу, свободи, правди. Їм легше жити в хибі, ніж у відповідальності. І коли російські ракети падають на українські міста, вони стиха шепочуть: «не все так однозначно». Ці слова смердять, бо саме вони – моральний трупний запах окупації.
Побутовий колаборант – не виняток, а наслідок. Наслідок совєтської хвороби, яка не вилікувалася навіть після розвалу імперії. І поки ми не назвемо її на ім’я, поки не визнаємо, що зрада може бути ввічливою, побутовою, навіть лагідною, ми ризикуємо втратити не лише території, але і здоровий глузд.
Генетика рабства
Рабство справді передається, нехай і не в ДНК, а в побуті, мові, способі мислення. З дитинства, в якому батьки шикають: «не висовуйся», «будь як усі», «не сперечайся з начальством». Зі школи, де оцінка важливіша за розуміння, і вчителька каже: «ти що, розумніший за мене?». Із совєтської ментальності, яка живе навіть у тих, хто вже народився після 1991-го, але виріс серед людей, для яких свобода – це щось небезпечне, а покора вважається чеснотою.
Побутовий колаборант не народжується одразу таким ватником – його вирощують роками, поволі, наче гриб у теплиці, де штучно підтримуються постійна темрява і сирість. Спершу в нього відбирають здатність до спротиву, потім – до сумніву, а зрештою – і до сорому. І коли з телевізора ллються потоки отруйної маячні, він уже не питає «чи правда це?», а лише – «чи це мені загрожує?». Бо рабові не потрібна істина, йому потрібна лише безпека, навіть якщо ціною є приниження. Він легко підмінює реальність: коли окупанти приходять у його місто, він не бачить у цьому вторгнення – лише «нову адміністрацію». Коли російський прапор з’являється над школою, він не протестує, а знизує плечима: «аби тільки не стріляли». Його совість давно спить – і прокидатися не збирається, бо йому боляче розуміти, що він живе в коліно-ліктьовій позі та йому так дуже зручно.
У побутовому колаборанті живе фантом совка, що вчив не мислити, а пристосовуватися. Совєтська система зламала хребет, зробивши покору звичкою, і навіть сьогодні, коли все совок давно зруйновано, ця покора дихає у ньому, наче тління під попелом. Вона шепоче: «не висовуйся», «що ти один зміниш», «усі так роблять». Рабство стало не ганебним, а нормальним. І це – найжахливіше.
Світ у кривому дзеркалі російської пропаганди
Для побутового колаборанта світ – це телевізор. Не метафорично, а буквально: події існують лише тоді, коли про них сказали диктори з кремлівських телеканалів. Реальність для нього – не те, що очевидно відбувається за вікном, а те, що показали в ефірі «Россия 1» або переслали у «патриотическом чате» в Телеграмі. Адже російська пропаганда конструює всесвіт, у якому все навпаки: ворог – Україна, а окупанти – «визволителі». Вбивства – «денацифікація». Власне рабство – «боротьба за мир».
Стосовно ватників старшого покоління, котрі не користуються месенджерами і соцмережами, то в їхніх домах телевізор важить набагато більше, ніж побутова техніка, стаючи свого роду іконою. Перед ним їдять, сперечаються, засинають, з ним радяться, він визначає, що думати і кого ненавидіти. Пропаганда діє не силою аргументів, а силою повторення. Зо дня у день, із року в рік у мозок вбивається одна і та сама отрута: «Україна – штучна держава», «бандерівці – зло», «росія – братній народ». І коли чуєш це десять тисяч разів – ти або починаєш сміятися, або починаєш вірити. На жаль, певна частина опиняється у другій категорії (інакше зараз не було б сенсу порушувати тему про побутовий колабораціонізм).
Коли українські ЗМІ кажуть правду, побутовий колаборант їм категорично не вірить, бо правда не збігається з його внутрішнім образом світу. Коли він бачить розбомблені міста, то переконує себе, що «це самі українці обстріляли». Коли чує про викрадення дітей, каже: «їх просто евакуювали». Для нього все, що не вписується у пропагандистську схему, називається «етафейк».
Крім того, що російська пропаганда отруює мозок, вона викликає залежність, стаючи свого роду наркотиком, який підтримує ілюзію контролю, коли навколо хаос. Людина почувається частиною чогось «великого», навіть якщо це зло. І що гірше, така залежність майже невиліковна. Бо щоб позбутися її, треба визнати, що тебе роками дурили. А визнати це – все одно, що побачити себе у дзеркалі без прикрас, коли там не герой «русского мира», а жалюгідний співучасник великої ганьби.
Колаборація як форма самовиправдання
Побутовий колаборант – справжній гуру самообману. Його головна стратегія полягає в тому, аби переконати самого себе, що він не зрадник, а просто «людина поза політикою». Насправді ж, політика давно оселилася в його голові – разом зі страхом, апатією та вивченими напам’ять російськими штампами. Але визнати це боляче, тому він і вигадує собі виправдання.
«А що я можу зробити?» – говорить він, дивлячись на зруйноване місто, на якому вже майорить триколор. «Треба якось жити». Це «якось» – ключове слово. Воно виправдовує будь-яку ганьбу: і співпрацю із загарбниками, і роботу в органах окупаційної адміністрації, і навіть доноси на сусідів, бо «життя триває», «війна все одно нічого не змінить», «головне – вижити». А все решта – дрібниці. Насправді ж, він не виживає, а гниє всередині. Від страху, що зникне світ, який він собі вигадав. Від сорому, який маскує злістю на Україну. Від безсилля, бо знає, що ніхто не повірить у його казки про «нейтралітет».
Колаборація для нього стає способом зберегти комфорт, за такою самою логікою, за якою совки писали доноси – «аби не чіпали мене». Він прислуговує окупантам, аби не думати, не відповідати, не боятися. Вони кажуть, що треба – він робить. Вони дають довідку, пайок, бензин – він дякує, продовжуючи жити за принципом: «аби мене не зачепило». Проте історія не залишає таких осторонь.
Коли йому скажеш, що він – зрадник, він обуриться, чи навіть почне виправдовуватися: «Я ж нікого не вбивав!». І не розуміє, що зрада не завжди стріляє. Іноді вона просто мовчить, коли треба говорити. Інколи – усміхається окупанту, коли той вивозить українських дітей. Іноді – просто мовчки підписує папірець із гербом росії, щоб не втратити посаду.
Совєтська спадщина як інкубатор колабораціонізму
Побутовий колаборант – не випадковість і не «жертва обставин». Це продукт системи, що роками виховувала страх, підлість і безвольність під виглядом «скромності» та «порядності». Совєтська школа, совєтські фільми, совєтська ментальність – усе це було не просто культурою, а отрутою, розчиненою у свідомості поколінь. І тепер ця отрута проривається знову, у вигляді звичних фраз: «аби не гірше», «раніше ж було спокійніше», «все це політика, нам своє робити».
Совєтська людина жила у світі, де ініціатива каралась, а донос винагороджувався. Звісно, вона навчилась не думати, не ставити питань, не довіряти. Вона вміла чекати, коли «зверху скажуть». І коли зверху заговорила російська пропаганда, вона почула знайомий голос – той самий, що колись говорив з телевізора: «ти маленький, нічого не вирішуєш, слухай і не висовуйся». І багато хто знову повірили.
На окупованих територіях цей совєцький менталітет ожив із цинічною легкістю. Люди, які вчилися боятися влади, просто замінили одну владу на іншу. Бо страх – універсальна валюта. Його не треба міняти на нові гроші, він діє завжди. Саме тому, коли російські військові увійшли в міста, тисячі «простих» людей зустріли їх мовчанням – не від великої любові, а через вивчену з дитинства покірність.
Покоління, виховане совєцькою брехнею, не вміє розрізняти добро і зло. Воно звикло, що все відносно, що правди «не існує», що «всі однакові». І коли росія вбиває, ґвалтує, займається мародерством, викрадає дітей – побутовий колаборант дивиться телевізор і каже: «а хто знає, як воно насправді». Для нього будь-яка правда – лише версія, тому що совєцький світ був побудований на тому, що істину визначає влада. Як наслідок, совєцька людина вміла виживати, але не жити. Вона втратила здатність до морального судження, замінивши її на звичку пристосовуватись. І саме ця здатність до пристосуванства стала головним «геном» побутового колабораціонізму. Бо той, хто одного разу погодився з брехнею «заради миру», завтра погодиться з окупацією «заради стабільності».
Совєцька спадщина не закінчилася з розпадом СССР. Вона переселилась у квартири з пластиковими вікнами, у побутові розмови на сучасних кухнях, у коментарі під новинами. І кожного разу, коли ми чуємо «не все так однозначно» – це говорить не людина, а совок, який досі живе в ній.
Як російські медіа вирощують побутових зрадників
Російська пропаганда як технологія працює не на переконання, а на отупіння. Її мета полягає не в тому, аби зробити людину проросійською, а зробити її байдужою до правди. Бо саме така індиферентність є найбільш сприятливим ґрунтом для колаборації. На байдужості чудово ростуть страхи, цинізм і виправдання будь-якої підлості.
На окупованих територіях усе це набуває гротескних форм. Доступ до багатьох інтернет-ресурсів або заблокований, або «сповільнений» – як, наприклад, до YouTube, який практично неможливо переглядати. Використання VPN фактично під забороною та під страхом штрафів. Залишається телевізор, зомбі-ящик, що транслює нескінченну виставу «ми за мир, а навколо вороги». А ще – ВКонтакте, Однокласники, телеграм-канали з назвами типу «Новороссия» чи «Zа Победу», де щодня виливають тонни лайна, в яке вже давно не треба навіть вірити – достатньо просто звикнути.
Звичка – ось що перетворює людину на побутового колаборанта. Вона не прокидається зранку з думкою «зраджу сьогодні Україну». Вона просто вмикає телевізор. І слухає, як диктор із пафосом читає: «українські націоналісти знову обстріляли мирне населення». Слухає – і ковтає, як ліки від нудьги, бо ці слова створюють ілюзію стабільності, а в умовах війни стабільність діє як наркотик.
Телебачення в рф давно вже не просто джерело інформації, а свого роду «церковна служба», де ведучі – новітні священники, а пропагандисти – пророки. Вони не говорять, а виголошують догми. І будь-хто, хто сумнівається, стає єретиком. Тому побутовий колаборант повторює ці догми з фанатичною впевненістю: «бандерівці прийдуть – розіпнуть», «Зеленський – маріонетка», «Україна – проект Заходу».
Особливо страшна нова форма пропаганди – месенджер МАКС, який з’явився після того, як частину телеграму в рф «підчистили». Цей месенджер від самого початку був задуманий та впроваджений як цифровий наглядовий пункт. Він відстежує все: контакти, листування, підписки. Але для побутового колаборанта в цьому не вбачається жодних незручностей, бо раб не боїться нагляду, раб боїться самостійності.
Їхня «стабільність»
Дивна річ – совєцька інфекція не має вікових обмежень. Вона вражає як старих, так і тих, хто народився вже після того, як під «союзом нєрушимим» давно сипався бетон і гнила арматура. Як так стається, що люди, які виросли в умовно незалежній Україні, в епоху смартфонів, айті, безвізу та відкритого світу – раптом марять про «сильну руку» сталіна і співають оди «порядку», якого ніколи не бачили?
Відповідь проста і страшна водночас: совок не помер, він просто змінив носія. Замість газет і піонерських зборів тепер відео в телеграмі та «меми» у ВКонтакті. Пропаганда не кричить з трибун, а шепоче знайомим голосом: «Раніше хоч порядок був…». І людина, яка ніколи не стояла в чергах і не бачила тотального дефіциту, починає вірити, що тоді було «краще». Їй підсовують міф про «стабільність», і вона ковтає його, бо втомилась від хаосу й інформаційного шуму. А старші покоління – ті, хто з дитинства вчив «ленін жив, ленін живе, ленін буде жити» – просто не змогли переключитися. Для них крах совєцької системи став особистою травмою, втратою ідола. Вони не засвоїли цінностей свободи, бо все життя жили у страху та брехні. І замість того, щоб відчути полегшення, стали тужити за катом.
Так з одних виростають нормальні люди – ті, хто мав у собі внутрішній імунітет проти рабства, а інші лишаються колоніальними підданими, навіть без батога над головою, вони шукають його очима. Звідси й беруться всі ці «миролюбні» дяді й тьоті, які волають про «одін народ», «нє нада нєнавісті» та «главноє, чтоб нє стрєлялі».
Україна переможе не тоді, коли впаде останній снаряд, а коли з наших душ випаруються останні рештки совєцького духу, коли ми перестанемо виправдовувати слабкість, називаючи її «людяністю». І коли слово зрада знову стане тим, чим і має бути – соромом, а не звичкою.