Заробітчанин із Сумщини знайдений мертвим у моторошній квартирі

Він приїхав до Києва з невеликого села на Сумщині – тихий, роботящий, без шкідливих звичок. Працював на будівництві, не конфліктував, жив скромно й нікого не турбував. Ніщо не натякало на біду, доки за кілька місяців Павло раптово не зник зі зв’язку. Знайшли його без ознак життя в чужій занедбаній квартирі, що роками слугувала наркопритоном і пам’ятала не одну смерть.

Плюшевий свідок

Квартира, в якій обірвалося життя Павла, не була схожа на житло. Це радше нагадувало приміщення, що давно випало з реальності та продовжувало існувати як музей потворних речей. Двері на сьомому поверсі виходили в темний під’їзд, лампочка там не горіла, а сам коридор дихав тютюном і запахом смаженої риби із сусідських кухонь, намагаючись перебити запах занепаду.

Страхітливі меблі та полиці, набиті мотлохом, чиїсь недописані картини за номерами, понівечений посуд, розкиданий старий одяг, хаос і пилюка, якою було припорошено весь інтер’єр (якщо його можна назвати інтер’єром). В коридорі та в кухні на підлозі не було лінолеуму, тільки голий бетон.

Але найбільше впадало в око інше – гігантський ведмідь з білого плюшу, завбільшки за людину. Ведмідь сидів на дивані, ховаючись за дверима, наче химерний сторож цього побутового пекла. Його скляні очі впивалися в кімнату так, що навіть дорослому було б дискомфортно пройти повз. У напівтемряві він виглядав майже живим, нереально масивним, і саме він став останнім «сусідом» Павла в київській квартирі.

Це місце не мало нічого спільного з домом. Чужа квартира без надії, без тепла, без порядку…

І саме тут, серед химерного безладу, злегка схилившись набік, сидів на дивані чоловік у робочому одязі. Наче просто задрімав після виснажливого дня. Його телефон лежав поряд.

Коли поліцейські зайшли всередину, їх зустріла тиша.

Повітря було сперте, пилюкою припорошено дзеркало в коридорі, але не було жодного запаху смерті, хоча за вікном стояв спекотний липневий день. Це був перший чинник, який збивав з пантелику.

Жодних ознак боротьби.

Жодних тілесних ушкоджень.

Наче Павло просто сів перепочити.

І лише ведмідь-переросток тулився поруч, дивлячись у порожнечу, ніби побачив набагато більше, ніж будь-хто з людей, котрі заходили сюди після.

Сцена виглядала так, наче тут сталося вбивство – все до цього підводило: атмосфера, хаос, репутація місця і власників помешкання. Але вбивства не було. Життя зупинилося абсолютно тихо, серед хаотичного мороку чужого житла.

Павло: дорога з дому, яка мала вести до кращого життя

Раніше Павло навіть не замислювався про столицю. Він був сільським хлопцем із Сумщини, що живе простим життям: робота по господарству, сезонні підробітки, рідкі вечори з друзями, бесіди з батьками на кухні та сестриний гомін дітей у дворі. Село жило своїм звичним, повільним ритмом, допоки тиша раптово не розірвалася сиренами й вибухами.

І так, коли почалося повномасштабне російське вторгнення, Павло хотів піти на фронт, але із цим постала перешкода – власний хребет, що його кілька років тому вартував дах недобудованої ферми. На сезонних підробітках хлопець зірвався з висоти й тоді «відбувся» компресійним переламом. Лікарі начебто поставили Павла на ноги, але воєнкоми вважали інакше. У ТЦК направили на медкомісію, там лікар оглянув, подивився на знімки і махнув рукою: «Непридатний». І все – служба в ЗСУ була для нього закрита.

Після 2022 року в селі роботи стало ще менше. Ціни поповзли вгору. Батько хворів. Сестра розлучилася з чоловіком і сама виховувала трьох дітей. І Павло – не герой, не хвалько – просто прийняв для себе той факт, що якщо зараз нічого не змінити, то за кілька років він буде таким самим, як інші чоловіки в селі: гарують на копійки на підсобних роботах, існують, а не живуть.

Йому було тридцять сім. Вік, коли вже не плекають ілюзій, але ще намагаються триматися за шанси.

І одного березневого ранку Павло дістав свій старенький затертий наплічник, поклав туди паспорт, кілька штанів і ще якісь дрібниці з одягу, і вже на біля хвіртки озирнувся на рідну хату, немовби вперше її бачив, а у вухах досі лунали мамині слова:

– Ти тільки дзвони, Павлуню. Щодня. Щоб я знала, що в тебе все гаразд.

Вона знала, що цього можна і не казати, бо куди б не їхав син, він завжди сумлінно телефонував.

На Сумщині обстріли стали щоденними. Там смерть ходила поруч, і ніхто вже не дивувався тому, як швидко зникає межа між буденністю та бойовою зоною. В таких умовах спілкування з рідними перестає бути звичкою. Воно стає способом переконатися, що твій світ ще не зруйновано ворогом. Якщо у матері чи батька телефон «поза зоною», значить, вони ховаються в погребі від обстрілів, або московини десь вгатили по вишках мобільного зв’язку.

Павло добирався до Києва спочатку сільським автобусом, яких ходив раз на два дні, а потім на автовокзалі пересів на міжміський. Перші години він виглядав, як людина, яка потрапила у вир іншої цивілізації. Автобус, метро, натовп – усе було надто швидким. Але він не панікував. Павло був робітником і звик до навантажень.

Робоча буденність

Робота знайшлася того ж дня. Нехай не велика будівельна компанія, а середня фірма-підрядник, що набирала різноробочих на вокзалі на умовах «сьогодні прийшов – сьогодні працюєш». А для тих, кому ніде ночувати, пропонували місце прямо на об’єкті. Павло влаштувався туди без питань: фізично сильний, витривалий, без шкідливих звичок.

Майже всю весну він разом з кількома іншими робітниками жив у будівельному вагончику – тісному, металевому, розпеченому вдень і холодному вночі. Та Павло не скаржився. Він знав, що гірше – сидіти в селі без грошей і дивитися на те, як життя проходить повз.

Робота була важка: бетон, цегла, мішки, перекриття, пил і завжди поспіх. Але він уперто тягнув усе. Він майже не розмовляв, тільки щовечора, рівно після сьомої, діставав телефон і дзвонив матері:

– Мам, усе нормально. Гроші отримали? Як батько почувається? Як справи в Олі та малих? Сьогодні було багато роботи, ще й не виспався вночі через ті бісові «шахеди». Я втомився, але тримаюсь.

– Головне – тримайся. І бережи себе, синку, бо ти не машина…

Павло сміявся.

Голос у нього був тихий, теплий.

Він не був з тих, хто скаржиться.

Як він опинився в тій квартирі – точних відповідей немає.

Можливо, хтось із робітників запропонував. Можливо, знайомі земляки. У таких квартирах часто живуть тимчасові люди, ті, кому нема куди подітися, ті, кого селять за символічну плату, аби житло не пустувало.

Відомо тільки, що він перебрався туди на початку літа. Адресу продиктував матері з якоюсь вибачливою інтонацією, але так, ніби був упевнений, що вона туди ніколи не приїде.

У Києві Павло працював заповзято і тяжко, радіючи можливості відправляти рідним зароблені гроші. Він не ходив по генделиках, не шукав пригод, не зв’язувався з підозрілими компаніями. Найгірше, що він робив – це носив на собі більше ваги, ніж дозволяли ті, хто хоч раз мав проблеми з серцем.

Але Павло не знав, що цю проблему він носив у собі з народження.

У буквальному сенсі.

Поки що він просто жив. Працював. Мріяв про власну сім’ю.

І щовечора телефонував додому, щоб там, у затишній хатинці на рідній Сумщині, мати могла спокійно заснути.

Розповідь матері

Ми говорили з Ларисою Сергіївною в невеликій кухні в будинку її молодшої доньки Ольги. Вона перебралася сюди після того, як в її хаті внаслідок чергового обстрілу уламками сильно побило дах і всі вікна.

На стіні тихо шкварчала саморобна масляна лампадка, яка, за словами господині, дуже виручала в умовах тривалої відсутності світла. Теплі відблиски розганяли осінні сутінки. А на столі лежала стопка фотографій Павла – усміхненого, змученого після роботи, у робі, школяра, у вишиванці на свята, зовсім ще хлопця. Вона тримала ті фото обережно, ніби папір міг розсипатися так само, як рушилося зараз її життя.

– Павло мені телефонував майже щовечора, – почала вона, зітхаючи так, ніби з грудей виходить не повітря, а сам біль. – Як ішов з роботи, десь після сьомої. Каже: «Мамо, все нормально. Я вже на сьогодні відпрацював, піду вечеряти й відпочивати». Він завжди розпитував, як ми тут. Казав: «Як світло? Чи сильно стріляли? Як тато? Що лікар казав? Оля що робить?». Оля – його сестричка, у них два роки різниця. Племінники його дуже любили…

Ми не перебивали. Тільки слухали.

– Тоді батько – мій чоловік, ще був живий, тільки підупав сильно… Павло хвилювався, питав, чи купили таблетки, що батько їв. У нас же на Сумщині тоді неспокійно стало, та нам нікуди було їхати. Буває, лежиш уночі, а десь бахає. Я йому не казала всього, навіщо одне й те саме переказувати? А він усе одно відчував…

Вона на мить замовкла, витираючи сльозу рукавом.

– А потім він сказав якось увечері, що щось у нього… – вона постукала себе по ребрах, – болить тут, віддає, і в грудях пече. Каже: «Мамо, це я тягав мішки та шлакоблоки, що тепер аж сюди коле. Я зараз додому дійду – поляжу, буду спати». Я його вмовляла піти до лікаря. Але знаєте, як чоловіки… Він сміявся: «Та нічого, ма. Все одно лікарняний за таке не дадуть. Втомився просто». І пішов. До завтра, – сказав, – і всім тихої ночі…

Голос у неї став тихим, ніби зім’ятим.

– А наступного вечора він не зателефонував… Я його сама набрала десь біля дев’ятої. Ну, думаю, пізно, може, спить, бо з роботи же. Дивилася в Телеграмі і Вайбері – заходив десь пообіді, нічого незвичного. Не стала турбувати, написала повідомлення. Він завжди перетелефоновував… завжди…

Вона спинилася, ніби обмірковуючи той вечір, який тепер здавався їй передвісником лиха.

– А от коли зранку я глянула в телефон… А там повідомлення не прочитані. Дзвінки без відповіді… І я тоді… от тоді… забила на сполох. Бо наш Павлусь одразу читав і відповідав…

Вона затулила обличчя долонями.

Друг дитинства вирушає на пошуки

Лариса Сергіївна тоді, за її словами, не просто занепокоїлась – її наче підкинуло внутрішнім холодом, тим, що прокидається в матерях, коли з дитиною щось не так. Вона металася по хаті, поки чоловік – батько Павла, лежав на дивані, блідий, виснажений, з руками, які тремтіли навіть тоді, коли він їх просто тримав на грудях.

– Мій чоловік тоді вже слабкий був, ледве ходив. Серце мучило його щоночі. Він би й хотів… але просто не зможе поїхати. А донька моя… У неї троє малих. Як їй лишити їх? – Лариса Сергіївна розповідала, немовби знову переживаючи той хаос думок. – Стояла в кухні, все тіло тремтить, телефон у руках. І думаю: хто ж його шукатиме? Хто?

Вона зробила паузу, щоб запалити свічку на столі, бо за вікном геть стемніло.

– Я тоді згадала про Георгія… Вони разом до школи ходили, він Павла знає змалку. А тепер… із фронту повернувся. І контузії мав, і той обстріл… Машина в нього згоріла, хата сильно побита. Він сам ледь на ногах стоїть, але душа в нього… золота. В мене є його номер, тож набрала. Кажу: «Георгію, чи ти не знаєш, де Паша? Зник, не відповідає. Не знаю, що робити». А він мені: «Адресу знаєте? Давайте, я запишу та поїду».

У голосі Лариси Сергіївни на тих словах був не просто сум – там була вдячність, змішана з відчаєм людини, яка вчепилася за останню надію.

– Георгій погодився одразу… Не роздумував. Хоча сам після реабілітації, після лікарень… Але сказав, що мусить. Бо Павло для нього друг… та який же він хлопець був! Такий добрий…

І вона продовжила.

– Того дня і до вечора від Паші не було звісток, не дзвінки він не відповідав. Наступного ранку Георгій сів на перший автобус, щоб їхати до Києва. Дорога – отака, трясуча, довга, крізь блокпости. Він мені писав звідти, що як доїде, одразу прямує шукати адресу, де Павло живе. А я чекала і молилася, щоб хоч якась новина була…

Георгій, тим часом, їхав у вагоні метро підземними тунелями Києва – з легким наплічником, із поглядом, який бачив війну, і з рішучістю, яка не потребувала жодних пафосних слів.

Далі – його історія, його дорога, та перші враження від тієї адреси, куди він дістався.

Розповідь Георгія

– Автобус у нас не щодня ходить, – почав Георгій, сідаючи так, ніби знову відчув ту ранкову ломоту в спині від розбитої дороги. – Але того ранку –  диво, був рейс. Я подумав: значить, треба їхати. І поїхав.

Трясло так, що десь за півгодини дороги в мене почала боліти голова. Дорога вся у вирвах, латках, об’їздах. На кожному блокпості – перевірки. Ще і спека… Я сидів і думав: аби тільки доїхати швидше. Бо щось із Павлом сталося. Мені до останнього хотілося вірити, що в нього просто вкрали телефон або він його загубив.

Він зізнався, що дорогою безуспішно намагався додзвонитися другові:

– Думав: може, знову проблеми з «Київстаром», як були торік? Але ж ні. Тиша. Мертва. Це вже тоді мені не сподобалося. Але, знаєш, коли далеко – ще не так страшно. Страшно стає, коли ти вже на місці.

До місця Георгій дістався у другій половині дня. Вийшов на потрібній станції з метро, увімкнув навігатор і пішов шукати ту адресу, що продиктувала йому Лариса Сергіївна.

Будинок був непоказовим – дев’ятиповерхівка, збудована років тридцять тому, яких у Києві тисячі.

– Дивишся на неї – звичайна така панелька. І подумати не можеш, що за тими стінами може бути біда….

Лариса Сергіївна назвала номер квартири, і Георгій прикинув поверх. Пішки піднявся сходами – ліфт не працював.

– На сьомий я ледве допер. Після шпиталю можу ходити без ковіньки, але з тим підйомом я пошкодував, що поїхав без неї. Все одно піднявся. Бо хто ж, якщо не я?

Перед ним були металеві двері. Масивні, зачинені, зі стертою фарбою на ручці. Дзвінка не було.

– Постукав спочатку. Не так, щоб переполохати сусідів, але сильно. Бо мало що… Може, він спить. Може, погано стало. Стук-стук – тиша.

Дістав телефон, подзвонив Павлу ще раз.

І почув.

– От чесно… я молився, щоб телефон був не тут. Щоб ліпше в якихось крадіїв, у ломбарді, чи загублений на вулиці… Але виклик ішов, і мелодія дзвінка лунала там, за дверима. Трясця… І як далі діяти? Бо якщо телефон у хаті, а він не відчиняє…

Далі я почав озиратися – будь-яка шпарина, будь-яка можливість бодай щось почути чи розгледіти.

– Я ж не злодій, але розумів, що треба якось потрапити всередину. Дивлюся – замок сувальдний, ось його отвір. Я на коліно став, а воно розболілося, я терплю. Сяк-так зігнувся, присів, дивлюся. Добре, що це було вдень, а не ввечері. Сонце світило прямо у вікно в залі – і крізь ту шпарину трохи видно.

Те, що він описав далі, звучало так, ніби він і зараз бачить ту картинку.

– Огляд – майже нульовий. Але я побачив край кімнати, килим на підлозі, а на ньому стоять… ноги? Біля дивана. В чорних шкарпетках. Спершу подумав: може, сидить і не може встати? Чує, але не може рухатися? Або не хоче нікому відчиняти двері? Бо ніякого запаху не було. Взагалі. Вікно, мабуть, було відчинене – я чув, як долинає легенький протяг, як ворушиться щось у кімнаті. Тиша. І ноги…

У голосі Георгія з’явилися нотки останньої, впертої надії.

– Став гукати його. «Пашо, Пашо! – кричу. Це я, Жора, відчини!». Я тоді сам собі сказав: він живий. Просто чомусь морозиться і не хоче ні з ким спілкуватися. Чи захворів, сидить і не може дійти до дверей. А що мені залишалося ще подумати?

Квартира з недоброю історією

Георгій ще раз прислухався до дивного глухого шелесту за дверима – того, що він прийняв за протяг, коли із сусідньої квартири різко грюкнула клямка. Вийшла жінка років сімдесяти, в сарафані, з роздратованим, стомленим обличчям.

– Ви якої холери тут колобродите? Скільки можна?! – накинулася вона з місця. – Вдень і вночі двері не зачиняються! Ходять і ходять! Якісь покидьки – одні приходять, інші виходять, тарабанять у двері, мені дзвонять у домофон, щоб я відчинила двері в під’їзд! Як же ви дістали! Ви хоч заспокоїтесь колись?!

Георгій спершу навіть не зрозумів, що це звертаються до нього. Він розгублено показав рукою на двері:

– Я… я шукаю друга. Тут же Павло живе?

– А мені яке діло, хто там живе? Щоночі цей безлад! Туди-сюди, туди-сюди! Я вже й не знаю, скільки їх там у тій квартирі! Господи, коли ж це закінчиться…

Вона ще кілька секунд бурмотіла щось собі під ніс – про «наркоманів», «мутних особистостей» і «квартиру, де двері не зачинялися цілодобово», а тоді, жорстко махнувши рукою, затріснула за собою двері так, що стіна здригнулася.

Георгія ж ці слова вразили сильніше, ніж крик. Він знав Павла з малого віку: тихий, спокійний, роботящий хлопець, якого всі в селі поважали. Ніяких «мутних», ніяких наркоманів чи подібних пригод. А тут – таке.

Холодок пробігся по спині.

Після слів сусідки він без вагань набрав 102.

Сцена злочину без… злочину

Поліцейські приїхали хвилин за п’ять. То були двоє патрульних – чоловік і жінка. Обоє, здається, вже бачили вдосталь у цьому житті, але й вони насторожилися після короткого пояснення ситуації. Двері оглянули, постукали, покликали, зазирнули в замкову шпарину.

– Запаху нема… Дійсно, бачу ноги, – пробурмотіла жінка-офіцер. – З власниками зв’язувалися?

Георгій не мав жодної здогадки, кому належить ця квартира. Ще деякий час довелося витратити на дзвінки до обслуговуючої дільниці, потім чекали, коли прийде тамтешній майстер з інструментами та хтось із керівництва, бо з’ясувалося, що власники протягом тривалого часу відсутні. Тим часом патрульні викликали слідчо-оперативну групу.

За півгодини старий сувальдний замок відчинили, висвердливши серцевину. Двері повільно піддалися, зловісно скрипнувши.

Георгій увійшов за ними.

Перше, що вдарило – навіть не запах (бо його не було), а сюрреалістична обстановка всередині.

Квартира виглядала так, ніби її кілька місяців грабували та одночасно захаращували різним непотребом. Обідрані стіни, розкидані речі, химерні інсталяції зі сміття і лахів, пляшки, пакети.

Втім, оперативники прибули сюди не для того, щоб перевіряти чистоту, а одразу зайшли до зали.

Павло сидів на дивані. Його повіки були прикриті, ніби просто присів відпочити після роботи. Спина трохи зігнута, голова похилена, руки складені на грудях, наче намагався притиснути пальцями той біль, що раптово пройшов крізь грудну клітину і ребра.

Ліворуч від нього, майже притиснутий до його боку, сидів величезний плюшевий ведмідь – абсурдний, ніби з хворобливого сну, який перетворився на кошмар.

А на стіні навпроти хижо витріщався моторошний монстр – намальований чиєюсь схибленою фантазією чи то фарбою, чи маркером. Очі пусті. Паща розтягнута. Стрілки, лінії, плями – зображення нагадувало щось психоделічне і небезпечне.

Павло виглядав так, ніби просто задрімав. Але доторк поліцейського до шиї одразу зняв усі питання.

– Холодний… – тихо сказав один із них.

На поверхневий погляд, на ньому не було виявлено жодних ознак насильства. Двері були зачинені зсередини. Телефон – поруч.

Примара з ножем

Документи знайшлися у наплічнику, який оперативники перевернули на підлогу, висипавши вміст на затоптаний, у плямах килимок – дрібні гроші, ключі, зарядний пристрій, м’який від спеки шоколадний батончик і ще кілька випадкових дрібниць, які легко могли б наштовхнути на хибні версії, але жодного стосунку до реальної причини не мали. Серед усього цього вирізнявся невеличкий дешевий записник – такий, які продають в «Аврорі». Зім’ята обкладинка, тонкі листки, усе списане корявим, нерівним почерком.

Один із оперативників узяв записник, навмання розгорнув – і, побачивши перші рядки, машинально прочитав уголос:

– Вона знову стала наді мною з ножем у руках. Стала бити у груди. Я прокинувся від болю.

У кімнаті на мить запала тиша. Оперативник глянув на Георгія і показав йому текст:

– Ви казали, знайомі давно. Це він писав?

Георгій кивнув, хоч виглядав так, ніби не одразу втямив запитання.

– Так… почерк його. Сто відсотків. Але… – чоловік знітився, розвів руками. – Про кого тут ідеться, не знаю. У нього ні з ким таких історій не було. Принаймні я ніколи нічого подібного не чув.

Оперативник перегорнув ще кілька сторінок. Далі йшли уривки, обірвані фрази, схожі радше на фрагменти сновидінь: «давить у грудях», «у темряві ніби хтось стоїть», «сон мене б’є», «задихаюсь». Записник поклали в пакет і опечатали, хоча записи у ньому більше скидалися на марення, що нікуди не вели.

Медики прибули невдовзі – троє, зморені, з обличчями людей, які за день бачили стільки всього, що здивувати їх складно. Але щойно вони переступили поріг, один із них різко зупинився й прошепотів своєму напарнику:

– Та ну… знову ця квартира?

Георгій здивовано глянув на нього, а лікар, ніби схаменувшись, махнув рукою:

– Я тут був торік. Коли та… – він знизив голос, але в тиші все одно було чути кожне слово, – коли та наркоманка померла і пролежала тут цілий тиждень, поки сусіди не відчули сморід.

Другий медик скривився, глянув на брудні, обдерті стіни, на хаос у кімнаті:

– Оглянемо… – буркнув він, збираючись із думками.

Підійшов до Павла, що так і сидів на дивані, злегка нахилившись уперед, з руками, складеними на грудях, неначе намагався втримати біль усередині.

Після попереднього огляду медик лише зітхнув:

– Від двох до трьох днів.

Павла поклали на ноші, накривши якимось простирадлом, і троє лікарів, яким допомагав патрульний, стали виносити його з квартири. Попереду в них був довгий путь пішки із сьомого поверху донизу.

Спадкова патологія

Георгій стояв, дивився і не міг повірити. Як його ліпший друг опинився в такому гадючнику? Чия це в біса квартира? Що тут сталося, хто позбавив його життя? І що означали ті моторошні рядки в дешевому записнику – про жінку з ножем, про біль у грудях?.. Питання множилися, а в очах стрибали маревні вірші на стінах.

Коли тіло увезли, поліцейські опечатали квартиру, записали контакти Георгія і сказали, що він може бути вільним. Вже на вулиці він дістав телефон і набрав номер Лариси Сергіївни.

В цей час у невеликому селі далеко від столиці згорьована мати стояла на подвір’ї, тримаючи телефон так, ніби той щойно став гарячим. Її обличчя зблідло, як побілена стіна. Саме в цей момент у хвіртку зайшла Ольга – сестра Павла, повернулася з роботи, несучи сумку з продуктами.

– Мам, що з Павлусем? – запитала вона і одразу прочитала відповідь в очах матері.

Слова Георгія, які долинали з динаміка телефону, вдарили Ольгу, наче електричний розряд. Їй раптово стало важко дихати, ноги підкосилися. Вона спробувала зробити ще кілька кроків до ґанку, але тіло не слухалося. За секунду вона вже осідала вниз і впала прямо на грядку, судомно захлинаючись повітрям.

Лариса Сергіївна, ще не отямившись від новини про сина, тепер схилилася над дочкою, яка задихалася в неї на очах.

Швидка примчала на виклик. Прямо на місці лікарі одразу зробили кардіограму, подивилися показники – і вираз їхніх облич став суворим.

– Її треба негайно в райцентр. Є серйозні ризики, дуже серйозні, – сказав фельдшер.

Ольгу забрали.

Наступного дня були готові результати експертизи щодо Павла. Георгію зателефонували з моргу: раптова смерть на тлі вродженої патології, що спричинила гостру серцеву недостатність. Ні наркотиків, ні травм, нічого зовнішнього. Лише те, що було в ньому з народження – закладена бомба уповільненої дії.

Коли вони з Ларисою Сергіївною вдруге приїхали до Києва забирати свідоцтво про смерть і тіло друга, Георгій розпитав патологоанатома про причини того, що сталося. Тепер і запис Павла в дешевому блокноті набував зовсім іншого сенсу: «вона стала бити в груди – я прокинувся від болю». То були не сни, не містифікації, а його власне серце, яке вже кричало про небезпеку.

У лікарні райцентру обстежували Ольгу. Після додаткових аналізів і УЗД медики зібралися на нараду і довго сперечалися про результати, перш ніж сказати матері:

– У доньки та сама патологія, що й у брата. І, скоріш за все, що й у їхнього батька. Це спадкове. Воно не оперується.

Ольга лежала під крапельницею і дивилася в стелю. Лікар сказав, що це диво, що вона взагалі могла виносити й народити трьох дітей – просто неймовірна сила організму. Але тепер їй доведеться жити дуже обережно: суворі обмеження, постійний контроль, медикаменти. Реабілітація буде довгою, а спроба «жити як раніше» може коштувати їй життя.

Післямова

Серцева недостатність – раптовий напад, викликаний вродженою патологією, про яку Павло не знав. Він присів, бо відчув біль. І так і залишився сидіти – мовби втомлений подорожній, який зробив останню паузу перед дорогою, звідки не повертаються.

Історія Павла – не містика і не загадковий детектив у стилі «поїхав на заробітки та зник». Вона про крихкість людського життя. Про те, що інколи трагедія приходить не ззовні, а зсередини, закладена ще до народження. І про те, що родини в Сумській області, які й так живуть під обстрілами, часом витримують удари, що не мають нічого спільного з війною, але болять не менше.

Павло не загинув через квартиру, не внаслідок чийогось злочину, не через халатність роботодавців.

Він помер через щось значно підступніше: невидиму спадкову помилку природи, яка чекала свого моменту.

Тепер у хаті на Сумщині щоразу, коли після сьомої вечора дзвонить телефон, Лариса Сергіївна все одно завмирає.

Бо звикла, що це має бути Павло.

І хоча цього дзвінка вже не буде, його голос досі живе в ній так само, як і в опечатаній поліцією квартирі з гігантським ведмедем живе спомин про чоловіка, який просто хотів заробити на життя і не думав, що його власне серце не витримає такої праці.

А той монстр на стіні й досі, мабуть, витріщається в порожнечу в тій самій кімнаті.