Гвен Агілар: задушити і розчленувати подругу в Сінгапурі

Кумир естради першої половини ХХ століття, кіноактор, поет і композитор українського походження, киянин Олександр Вертинський (котрий після більшовицької революції довго жив в еміграції та творив у російськомовному культурному середовищі) свого часу співав:

«В бананово-лимонном Сингапуре, 

В бури, 

Когда поёт и плачет океан 

И гонит в ослепительной лазури 

Птиц дальний караван, 

В бананово-лимонном Сингапуре, 

В бури, 

Когда у Вас на сердце тишина, 

Вы, брови тёмно-синие нахмурив, 

Тоскуете одна».

В цьому унікальному й дуже розвиненому місті-державі з населенням 5,5 мільйона осіб на заробітках перебуває багато людей із бідніших сусідніх азійських країн, особливо з Філіппін, населення яких уже перевищило 100 мільйонів, а рівень життя більшої частини населення залишається скрутним і злиденним.

Гвен Гарледжо Агілар – корінна філіппінка. До приїзду в Сінгапур її життя на рідному архіпелазі, напевно, було таким самим, як у мільйонів інших простих філіппінок. Відомо, що вона народилася в 1976 році. Була заміжня, чоловіка звали Едвін Агілар, вона взяла його прізвище. У пари на той час було двоє синів віком 6 і 7 років. Матеріальні негаразди змусили її наприкінці 2001 року вирушити до Сінгапуру й шукати там роботу.

Гвен працювала покоївкою в різних господарів. У червні 2004 року вона влаштувалася до сімейної пари. Її новими роботодавцями стали чоловік і дружина Пракаш та Анджалі Маллья, теж не корінні сінгапурці, а індійські емігранти. Таких приїжджих домогосподарок, як вона, в Сінгапурі було багато. Квартира подружжя Пракаш розташовувалася на 8-му поверсі житлового комплексу «SunGlade» на бульварі Серангун.

29-річна Гвен Агілар дружила з іншою філіппінською колегою-служницею – 26-річною Джейн Паранган Ла Пуебла, яка теж мала на батьківщині чоловіка та одного 9-річного сина. На Філіппінах вони не були знайомі, приїхали з різних регіонів і провінцій: Агілар – з Ілокос-Сур на Північному Лусоні, Ла Пуебла – з міста Нуева Віскайя в Центральному Лусоні. Потоваришували вони вже у Сінгапурі та одразу стали «майже як сестри». Разом проводили вихідні, довіряли одна одній. Гвен була для Джейн дуже хорошою подругою – вірною та надійною.

Одного разу Гвен позичила Джейн 2000 сінгапурських доларів (за нинішнім курсом це близько 1550–1570 американських). Половину цих грошей Гвен узяла зі своїх особистих коштів, другу тисячу вона сама позичила для подруги в однієї знайомої філіппінки Дженні Нараг. А та, своєю чергою, взяла ці гроші в борг у місцевого лихваря-кредитора для Гвен, яка мала виплачувати йому борг частинами: по 20% позиченої суми – по 200 сінгапурських доларів щомісяця. Гвен не завжди мала можливість платити вчасно. Крім того, в неї не ладналися стосунки з чоловіком Едвіном, який залишався на Філіппінах із двома їхніми синами, за якими вона сумувала. Усе це дуже мучило Гвен, вона перебувала в депресивному стані.

7 вересня 2005 року приблизно опівдні подруги разом перебували на кухні квартири Гвен та її роботодавців. Вони разом готували їжу. Господарів не було вдома. Подруги говорили на різні теми, і в один момент Гвен нагадала Джейн про її грошовий борг. Джейн, як часто буває, не могла віддати вчасно і просила подругу почекати ще деякий час. Тоді Гвен запропонувала їй продати цифрову відеокамеру, яка була в Джейн, щоб отримати гроші й повернути борг. Ця ідея не сподобалася Джейн, і вона підвищила голос. Гвен спробувала заспокоїти подругу, і вони знизили тон розмови. Але проблему треба було вирішувати, адже кредитори «тиснули», і Гвен знову сказала, що можна продати відеокамеру. Джейн знову збудилася, і розмова на підвищених тонах перейшла у взаємні образи, а потім у бійку.

Дівчата зчепилися, стали бити одна одну, тягнути за волосся й хапати за шиї. З кімнати бійки перемістилися у пральню та в кімнату Гвен. У запалі бійки вона вп’ялася зубами в праве передпліччя Джейн. Від ударів і цього укусу в Джейн текла кров, яка залишилася на підлозі, матраці та стінах. Гвен схопила подушку зі свого ліжка і почала душити нею Джейн. Та перестала рухатися. Гвен подумала, що вона мертва, і просльозилася. Але коли лежача на підлозі Джейн заворушила руками, Гвен вчепилася в її горло й душила доти, доки подруга не затихла остаточно.

У шоці від того, що вона зробила, Гвен не без труднощів запхала тіло подруги у велику багажну сумку «Santa Barbara Polo & Racquet Club». Потім вона спробувала знищити всі сліди перебування Джейн у квартирі – як могла, відмила сліди крові, вилучила всі особисті речі вбитої, зокрема документ – дозвіл на роботу в Сінгапурі, в якому були вказані персональні дані Джейн.

Що вона робила після цього, вона сама пам’ятала погано, адже двоє діб перебувала в заціпенінні. Мертве тіло весь цей час лежало у сумці в її кімнаті. Господарі квартири нічого не знали про те, що сталося за їхньої відсутності, та що в кімнаті їхньої домогосподарки схований труп. 9 вересня, трохи отямившись, коли господарі пішли на роботу, Гвен сіла в метро, доїхала до станції «Farrer Park» і вирушила до торговельного центру «Mohamed Mustafa». Там вона купила великий ніж із 18-сантиметровим лезом для оброблення м’яса, сокиру, по парі полотняних і латексних рукавичок, шпалери зеленого кольору – такі самі, як були у квартирі на стінах, пляшку мийного засобу «Breeze», валик, дві наволочки, одне простирадло та упаковку чорних сміттєвих пакетів.

Після цього Гвен повернулася до квартири, де почала розчленовувати тіло Джейн і складати частини в сумку та дорожню валізу. Голову, пару рук і пару ніг вона склала в червоні пластикові пакети, які вже були в господарстві, а їх – у куплені чорні сміттєві пакети. Тулуб вона поклала в інший чорний пакет і ще в один.

Завершивши справу, після якої утворилося ще більше крові, Гвен за допомогою наявних і куплених засобів зробила прибирання у квартирі, особливо стараючись відмити криваві сліди. Зеленими шпалерами вона заклеїла частину стіни над своїм ліжком, де були плями крові, які не вдалося відмити. Матрац на ліжку, в який також увібралася кров, перевернула чистою стороною догори й застелила новим простирадлом. Ще вона змінила наволочки на двох подушках і підготувала до викидання покривало з ліжка. Ніж і сокиру помила і сховала в шафку під кухонною мийкою. Використані рукавички та подушку, якою душила, також викинула разом із покривалом. Усе це вона робила, вже оговтавшись від шоку, але ще перебуваючи в заціпенінні від того, що вбила свою подругу.

Гвен узяла таксі, завантажила в багажник сумку й валізу з останками вбитої Джейн і попросила відвезти її до станції метро «Орхард Роад». Це місце в головному торговельному районі Сінгапуру, поруч із яким вони з Джейн познайомилися. Там вона залишила сумку з головою та кінцівками біля стіни з мозаїчними візерунками, що неподалік від галявини та скверу, де вони зустрічалися по неділях. Це було приблизно о 12:35 – рівно за двоє діб після вбивства. Після цього вона повернулася до квартири, поклала пакет із тулубом подруги у велику дорожню валізу на коліщатках, знову сіла зі страшним вантажем у таксі та вирушила до водосховища МакРітчі. Там вона залишила валізу біля стежки, якою іноді проходили люди, неподалік від автобусної зупинки. Вона сама не знала, чому так зробила – відвезла упаковані частини трупа подалі від дому, але там не намагалася їх сховати, а залишила в людних місцях.

Уже скоро, 9 вересня, приблизно о 12:45, 41-річна прибиральниця Марія Ї Марутам виявила синьо-червону видовжену спортивну сумку, що лежала в кутку біля виходу зі станції метро «Орхард Роад» під мозаїчною стіною. Вона розстебнула сумку, і на неї глянуло жіноче обличчя – мертве. Перелякавшись, прибиральниця викликала поліцію. Поліцейські приїхали на місце й оточили його. Вони оглянули вміст сумки.

Крім голови, правоохоронці дістали із сумки два чорні сміттєві пакети, всередині яких знаходилися червоні пластикові пакети, а в них – відрізані руки й ноги.

Тулуба не було. Невдовзі вдалося зняти один якісний відбиток пальця з мертвої руки, і за ним визначити особу вбитої та розчленованої людини – нею виявилася Джейн Паранган Ла Пуебла, покоївка з Філіппін. Усі приїжджі в Сінгапурі здавали відбитки пальців, і тому її відбитки містилися в базі.

Також у сумці виявили аркуші із сінгапурської газети «The Straits Times» за 8 вересня 2005 року (вчорашній номер). Якраз 8 вересня до поліції було подано заяву про зникнення Джейн Ла Пуебла. Заяву подали її роботодавці, у яких вона жила і працювала, після того, як вона зникла безвісти 7 вересня – пішла й не повернулася, не залишивши жодної інформації.

Ввечері того ж дня 9 вересня, близько 18:10, до поліції надійшов телефонний дзвінок із повідомленням про те, що біля водосховища МакРітчі хтось залишив без нагляду валізу, обліплену мухами. Телефонував держслужбовець Елвін Лім Сенг Леонг, який розповів, як ішов до автобусної зупинки на Лорні Роад, зупинився перед їдальнею та побачив осторонь чорну валізу на коліщатках. Водосховище (або по-нашому – ставок) МакРітчі розташоване на території великого парку практично в центрі Сінгапуру. По околиці парку проходить траса Лорні Роад. Валіза лежала за кілька метрів від проїжджої частини на траві біля стежки, що веде від траси до водойми. До місця виявлення першої сумки з останками було кілька кілометрів.

Поліцейські прибули на виклик, оточили це місце, оглянули вміст валізи. У ній було виявлено людський тулуб, загорнутий у сміттєві пакети. Голови, рук і ніг не було. Тулуб належав жінці та був одягнений лише в коричневу білизну –бюстгальтер і трусики. Так само, як у знайденій кількома годинами раніше сумці  з іншими частинами тіла, у валізі хтось переклав пакунки сторінками газети «The Straits Times» з випусків за 6, 7 і 8 вересня. Крім цього, був аркуш із газети «International Herald Tribune». Це фактично міжнародна версія газети «The New York Times», яка видається англійською мовою в 35 відділеннях по всьому світу для продажу більш ніж у 180 країнах. На цьому аркуші була наліпка з ім’ям і адресою підписника газети: «Mr Prakash Mallya, № 08-23 Sunglade, 9, Serangoon Ave, 2».

За цією адресою доправили наряд поліції. У квартирі перебували господарі – подружжя Пракаш і Анджалі Маллья, які до того часу вже повернулися додому, та їхня домогосподарка Гвен Агілар. Поліцейські допитали всіх трьох. Подружжя вперше чуло про Джейн Ла Пуебло, а от Агілар відповіла, що знала загиблу, але нічого не може сказати про її місцеперебування.

Тоді у присутності господарів поліцейські оглянули кімнату Агілар. Вони перевернули матрац і на його нижній частині побачили плями крові. Такі самі були на підлозі під ліжком. Гвен не змогла повністю приховати сліди вбивства, хоча дуже старалася. У сміттєвому баку поряд із кімнатою підозрюваної знайшли дозвіл на роботу Джейн Ла Пуебла, розрізаний на частини, та відрізаний ярлик валізи «World Polo», знайденої біля ставка МакРітчі. На кухні в шафці під мийкою поліцейські виявили великий м’ясний ніж, сокиру і почату упаковку червоних пластикових пакетів. Подружжя Маллья відповіли, що ніж і сокира їм не належать, вони навіть не бачили ці предмети раніше.

На годиннику вже було опівночі. Приблизно о 00:40 10 вересня Гвен Агілар була заарештована за вбивство Джейн Ла Пуебла. Того ж дня відбувся перший допит, на якому Гвен заперечувала свою причетність до смерті подруги. Вона сказала, що Джейн була у неї в гостях, поки господарів не було вдома, але пішла від неї живою та відтоді вона її не бачила. Менше з тим, 11 вересня її звинуватили у вбивстві подруги. Докази були проти неї, зокрема її відбитки пальців на пакетах з останками Джейн, сліди її зубів на відрізаній руці (відразу були зняті відбитки пальців і зубів) і запис камери відеоспостереження на станції метро, де вона залишала першу сумку. Довго запиратися не мало сенсу, і на другому допиті 13 вересня Гвен зізналася, що у них із Джейн виникла сварка, що перейшла у бійку та завершилася смертю її подруги. І далі розповіла все, як було.

У перший день після арешту 10 вересня вранці Гвен Агілар обстежили, і лікар Ян Джей Басіао Тан з лікарні Александри дійшов такого висновку: на тілі обвинуваченої виявлено садна на правому плечі, лівій нозі та потилиці, гематоми на правому передпліччі, лівій гомілці, лівій частині спини та правому передпліччі.

Спочатку суддя Керолін Ву наказала, щоб Агілар була ув’язнена в центральний поліцейський ізолятор Сінгапуру на тиждень без доступу до адвоката, щоб можна було провести подальше розслідування. Потім обвинувачену перевели до жіночого відділення в’язниці Чангі, в якій утримують небезпечних злочинців, проводяться покарання батогами і страти.

Там була проведена психіатрична експертиза. Експертом призначили доктора Томмі Тана, консультанта Інституту психічного здоров’я. Його слова:

«Коли я оглядав Гвен, вона поводилася ввічливо і виявляла готовність співпрацювати. Вона була адекватна у своїй поведінці. Однак потім стала недоречно веселою, коли я оглядав її 26 вересня 2005 року. Хоча спершу Гвен здавалася веселою, під час подальших зустрічей стала плаксивою, мала депресивний афект, коли розповідала про свої стосунки із загиблою, про гроші, які довелося позичити, щоб допомогти їй, і про те, що зробила».

Поруч зі станцією «Орхард», де Гвен позбулася голови, рук і ніг своєї подруги, є ділянка газону, яку місцеві називають «Ґулонг Ґіл» або «Ролінг Ґіл». На ній збираються філіппінські працівники, зокрема багато домогосподарок. Ці зібрання відвідували і дві подруги – убивця й жертва. Вони познайомилися там у березні 2005 року, за півроку до сварки і вбивства. Журналісти філіппінської газети «Today» приїхали туди, щоб розпитати інших домогосподарок, що вони думають про ситуацію з їхньою колегою.

Покоївки, котрі збиралися там, відповіли журналістам, що особисто Агілар і Ла Пуебла їм не знайомі (людей у спільноті було багато, всі не могли знати одна одну), але не втрималися від припущень. Одна жінка сказала, що була в шоці від новин і навіть не могла заснути вночі після цього, що її колезі не варто було розрізати труп на стільки частин, і що причиною конфлікту між подругами могли бути не гроші, а чоловік – у них міг бути любовний трикутник. Цю версію підтримали інші філіппінські домогосподарки – вони почали говорити, що у Гвен у Сінгапурі міг бути бойфренд, який покинув її заради Джейн. Але президент Філіппінської асоціації зарубіжних працівників у Сінгапурі Енкарнасьон Монтейлс висловив сумніви щодо такої версії: «Навіть якщо це правда, що могло змусити Агілар зробити таке?». У Гвен і Джейн дійсно був приятель-індієць, з яким їх бачили на цьому місці збору, але це був просто їхній друг зі спільноти, а зовсім не коханець-спокусник, який міг стати причиною розбрату. Справжня причина була банальною – сварка через гроші.

Коли доктор Тан обговорював з обвинуваченою її фінансові проблеми, він зауважив:

«Гвен сказала, що в неї почалися проблеми зі сном уночі. Вона більше спала і більше їла. Впродовж останніх місяців набрала близько 5 кілограмів зайвої ваги. Їй стало складно зосереджуватися на своїй роботі. Вона сказала, що почувалася гірше щоразу, коли їй дзвонив лихвар. За її словами, лихвар погрожував позбавити її дозволу на роботу, прийти до її роботодавців і розповісти їм про її борг. Зізналася, що почувалася дуже напружено, адже це єдина проблема, з якою вона зіткнулася в Сінгапурі. Розповідала, що перебуває в такому стані, відколи у неї попросили грошей, і що вона вже кілька місяців не відправляє зароблені кошти додому через необхідність сплачувати цей борг. Гвен пояснила, що не може розповісти роботодавцям про свою халепу з боргом, адже вони добре до неї ставляться. Ще вона дуже стурбована через те, що станеться з її дітьми. Перебуваючи під вартою, вона сказала, що прокидалася надто рано вранці та спала вдень. Але заперечувала, що в неї були думки про самогубство».

Доктор Тан висновував, що обвинувачена страждала від маскованої депресії, що є помірним великим депресивним розладом (єдиний епізод).

Маскована депресія являє собою прихований депресивний стан, за якого депресивний настрій людини не кидається в очі, а прихований соматичними симптомами чи іншими психічними розладами. Знижений настрій зовні непомітний, виражений незначно, чи взагалі відсутні такі класичні афективні компоненти депресії, як знижений емоційний фон, апатія, відхід від контактів із зовнішнім світом.

Помірний великий депресивний розлад – діагноз, за якого людина, що страждає на масковану депресію, зазвичай має поганий настрій, втрату інтересу і задоволення, брак енергії, що призводить до підвищеної втомлюваності та зниження активності. Іншими поширеними симптомами при цьому можуть бути: зниження концентрації та уваги, втрата самооцінки та впевненості в собі, почуття провини й негідності (навіть за легкого типу епізоду), похмурі й песимістичні погляди на майбутнє, ідеї чи акти самопошкодження або спроби самогубства, порушення сну, зниження або втрата апетиту. Людина з помірно-тяжким діагнозом маскованої депресії зазвичай відчуває значні труднощі у продовженні праці, соціальної чи домашньої діяльності. Багато таких людей повідомляють про порушення здатності думати, концентруватися чи приймати рішення. Вони можуть легко відволікатися або скаржитися на проблеми з пам’яттю. При цьому, щоб бути впевненим, що має місце саме цей діагноз, мінімальна тривалість усього епізоду має становити близько двох тижнів.

На думку Тана, обвинувачена страждала на психічний розлад, спричинений внутрішньою проблемою невлаштованості в житті, що суттєво послабило її моральну відповідальність під час скоєння злочину. Це дозволило б їй клопотати про обмежену відповідальність. Схоже, що зважений і ретельно аргументований висновок доктора Тана врятував Гвен Агілар від перспективи смертного вироку.

Розтин і обстеження тіла (точніше, останків) Джейн Ла Пуебла проводив патологоанатом, доктор Ві Кенг По. Він дійшов висновку, що вбита отримала більше травм, ніж обвинувачена, не враховуючи слідів посмертного розчленування тіла. У неї були: на голові й шиї – два великі крововиливи, гематома з крововиливом, рвана рана з крововиливом навколо неї; на лівій руці – великий крововилив над ліктем; на лівій нозі – кілька крововиливів різного розміру на щиколотці, гомілці, коліні та стегні; на правій руці – три поверхневі порізи у вигляді лінійних саден, майже паралельних один одному, слід від людського укусу з відбитками семи зубів над серединою передпліччя; на правій нозі – кілька крововиливів над щиколоткою, коліном і гомілкою, порізи на коліні та на задній частині п’яти, садна на передній частині стопи й гомілки.

6 грудня, за три місяці після вбивства, доктор Ві подав звіт про причину смерті Джейн. На підставі аналізу ДНК усіх частин тіла й того факту, що відтінок шкіри був однаковим, він установив, що всі частини тіла належали загиблій. Також доктор заявив, що токсикологічний аналіз зразків крові та сечі не виявив жодних отрут. З урахуванням великої кількості прижиттєвих зовнішніх пошкоджень він зазначив, що смерті передувала боротьба. Патологоанатом не виключав, що загибла могла була задушена. Таким чином, судово-медична експертиза підтвердила розповідь Гвен Агілар – її подруга дійсно могла бути спочатку побита й подряпана, потім задушена, а потім розчленована.

Під час слідства у квітні 2006 року початкове обвинувачення у вбивстві було пом’якшене до обвинувачення в непередбаченому вбивстві. Судовий процес над Гвен Агілар розпочався 15 травня 2006 року.

Доктор Тан давав свідчення як свідок обвинувачення, але його висновок виявився радше на користь, ніж на шкоду. Він однозначно констатував, що обвинувачена під час скоєння вбивства страждала на масковану депресію або мала в анамнезі, щонайменше, один епізод помірної великої депресії. Він пояснив, що в одному епізоді депресія має чіткі початок і кінець. На думку доктора Тана, депресія почалася незабаром після того, як спливли проблеми з кредитом, і тривала зо два тижні. Враховуючи історію справи та біографію обвинуваченої, він дійшов висновку, що в неї низький ризик рецидиву. Тобто малоймовірно, що вона повторить аналогічний злочин у майбутньому, тому що має такі позитивні прогностичні фактори: обвинувачена є жінкою та має меншу схильність до насильства, в неї не траплялося психічних розладів раніше, вона не має кримінального минулого, відрізняється хорошим характером і матиме підтримку рідних, якщо возз’єднається із сім’єю. Однак доктор Тан вказав і на наявність одного негативного фактора: химерного способу, яким Гвен Агілар вирішила позбутися тіла – розчленування. Але він зазначив, що, ймовірно, це було пов’язано з душевним станом обвинуваченої після, а не під час скоєння вбивства.

Аргументи захисту були такими. По-перше, обвинувачена не мала заздалегідь продуманого наміру влаштувати бійку, не кажучи вже про вбивство загиблої. Не простежувалося умисності.

По-друге, вона визнала себе винною за статтею 304, пункт «а», Кримінального кодексу Сінгапуру (глава 224 редакції 1985 року) за першої ж можливості. Не затягуючи судовий розгляд, Гвен Агілар заощадила час і ресурси судової системи.

По-третє, вона співпрацювала зі слідчою групою та не намагалася втекти.

По-четверте, в неї не було антецедентів – попередніх епізодів біографії (не обов’язково кримінальних), з яких випливало б скоєння такого злочину як їхнє закономірне продовження. Зрештою, причиною інциденту стала психічна аномалія, що тимчасово вразила обвинувачену. Об’єктивні медичні дані підтвердили, що ризик рецидиву низький.

Друге і третє твердження мали опосередковане значення й обґрунтовувалися частково тим, що її затримали дуже швидко – за 12 годин після виявлення першої сумки з останками біля станції метро, завдяки ефективній роботі поліції.

Важливою обставиною стало те, що це було непередбачене вбивство. Не спонтанне, а непередбачене (неумисне). Різниця в тому, що спонтанне – умисне, але обмірковується недовго. Просто рішення вбити приходить за обставинами (спонтанно). Та умисел, намір усе-таки наявний: убивця заздалегідь вирішує скоїти вбивство і робить це не випадково, хоча й одразу після виникнення задуму (як Джуліус Мерфі, наприклад). Гвен Агілар же вбила подругу саме випадково, без попереднього наміру, без умислу – задушила під час бійки, яку ніхто заздалегідь не планував і ніхто не припускав, до чого вона приведе.

Журналістам доктор Томмі Тан сказав: «Навряд чи вона, мати двох дітей, повторить злочин. До того ж, мер її рідного міста Тагудін пообіцяв надати соціальну і консультаційну підтримку, коли вона повернеться на Філіппіни після звільнення».

Суддя В.К. Раджа також зазначив, що Агілар уже оговталася від депресії, яка погіршувалася фінансовими проблемами, і що підтримка сім’ї та консультації фахівців ще більше знизять ризик скоєння злочину в майбутньому. Про обставини вбивства він сказав: «Її рішення підкинути частини тіла у двох громадських місцях здається дивним і незбагненним. Можна висновувати, що її психічний недуг серйозно загострився після того, як вона вбила покійну».

Чоловік підсудної Едвін Агілар прибув до Сінгапуру, щоб бути присутнім на суді. До цього він звертався до тодішнього президента Філіппін Марії Глорії Макарег Макапагал Арройо з проханням втрутитись у справу, оскільки вважав, що його дружину підставили. Також він сумнівався, що причиною сварки подруг міг стати любовний трикутник. Він сказав журналістам: «Я не вірю, що Гвен здатна зробити те, в чому її звинувачують, і тим більше, що вона зраджувала мені».

Крусальдо Ла Пуебла, чоловік убитої Джейн, прибув до Сінгапуру з матір’ю та тіткою. Приїхали й філіппінські патологоанатоми, щоб спостерігати за розтином. Після цього родичам Джейн дозволили вивезти те, що від неї залишилося, аби поховати на батьківщині.

До оголошення вироку Шаші Натан, який очолював групу філіппінських адвокатів, що прибули захищати Гвен, сказав: «Вона в порядку, але, очевидно, наразі турбується про результат справи. Вона сподівається на справедливе рішення та однозначно переймається». На лаві підсудних Гвен сиділа розслаблено, виглядала змореною, але спокійною, усміхалася філіппінському послу Белен Фуле-Анота перед тим, як її вивели. Одягнена у джинси, жовту футболку й синю куртку, Гвен плакала, коли обвинувачення у вбивстві зачитали їй тагальською мовою (державна мова Республіки Філіппіни), яку вона розуміла краще, ніж англійську.

18 травня 2006 року обвинуваченій було висунуте таке обвинувачення: «Ви, Гвен Гарледжо Агілар (жінка, 30 років), ІПН: G 7383779 R, обвинувачуєтеся в тому, що 7 вересня 2005 року близько 12:35 за адресою: блок 9, апартаменти № 08-23 будівлі по Серангун Авеню 2, житловий комплекс «Sunglade», Сінгапур, дійсно стали причиною смерті Джейн Паранган Ла Пуебла, жінки віком 27 років. Задушивши згадану Джейн Паранган Ла Пуебла за шию обома руками з наміром заподіяти їй смерть, ви тим самим вчинили злочин, караний відповідно до розділу 304 (а) Кримінального кодексу, стаття 224».

За вбивство за цією статтею в Сінгапурі передбачено три види покарання, не враховуючи покарання батогами та/або штрафу. Ці варіанти вироку в порядку спадання суворості такі: довічне ув’язнення, десять років позбавлення волі або строк до десяти років. Було визначено другий варіант. Суддя В.К. Раджа підсумував:

«На великий жаль, трагічний збіг тяжких обставин призвів до того, що обвинувачена опинилася у стані тимчасового психічного розладу. При цьому хвороба ніяк не позбавила її здатності розрізняти добро і зло. Співчуття може бути додане, але і справедливість не може бути віднята з рівняння винесення вироку. Обвинувачена свідомо заподіяла смерть загиблій. Має бути призначене відповідне покарання. Зваживши всі обставини, що стосуються справи, я вважаю, що відповідним покаранням для обвинуваченої є позбавлення волі строком на десять років, починаючи з дати її затримання 10 вересня 2005 року».

Варто додати, що «в бананово-лимонному Сінгапурі» до цього вже був подібний випадок, хоча й менш жорстокий (без розчленування трупа), але він тоді теж дістав широкого розголосу. У 1991 році філіппінська няня на ім’я Флор Контемпласьон убила іншу філіппінську няню і втопила 4-річну дитину, за якою та доглядала. У 1995 році її повісили в тій самій в’язниці Чангі, куди 10 років потому потрапила її співвітчизниця Гвен Агілар.

Подія викликала значний суспільний резонанс. Між двома державами Південно-Східної Азії стався дипломатичний розкол. Громадськість була дуже напружена. Багато хто вважали, що Контемпласьон невинна або принаймні слабоумна і потребує поблажливості, а не такого суворого вироку. Уряд Філіппін намагався заступитися за свою громадянку і просив сінгапурських суддів пом’якшити вирок, але філіппінське посольство в Сінгапурі поставилося до цієї справи легковажно. На суді навіть не був присутній філіппінський консул, за що філіппінці обрушили хвилю критики на своє посольство. Спалахнули масові протести, спрямовані проти влади Сінгапуру. Багаторічний мер міста Давао, а згодом, з 2016 року, президент Філіппін Родріго Роа Дутерте, був присутній на цих акціях і демонстративно спалював прапор Сінгапуру.

У 2006 році в Сінгапурі справі Гвен Агілар, разом з іншою, був присвячений один епізод документального серіалу «Crimewatch» (у кожному епізоді розповідається про дві чи три кримінальні справи).

Минули роки, і в 2015 році описана історія увійшла до книги «Guilty As Charged: 25 Crimes That Have Shaken Singapore Since 1965» («Винні за обвинуваченням: 25 злочинів, що сколихнули Сінгапур з 1965 року»). Потім у 2020 році – за 15 років після події – один сінгапурський новинний канал випустив 3-хвилинний відеоролик про справу Гвен Агілар. В інтернеті відео зібрало мільйони переглядів і тисячі коментарів. Багато коментаторів обурювалися й не розуміли: як за такий злочин могли присудити всього 10 років тюремного строку? Деякі називали суддю некомпетентним або дурним.

Але найімовірніше, суддя вирішував не самостійно, а під тиском. Можливо, це пов’язано з тим, що обидві – і вбивця, і жертва – були приїжджими філіппінками на заробітках, і влада Сінгапуру, навчена попереднім гірким досвідом, не хотіла великого скандалу із сусідньою державою, який був після суду над Флор Контемпласьон. Тим більше, такий скандал знову назрівав, коли проходили демонстрації на підтримку Гвен Агілар.

Хоча загалом Сінгапур не найліберальніша держава, там існують такі види покарання, як побиття батогами та смертна кара через повішення. Свого місцевого вбивцю-розчленовувача, за доведеності його вини, однозначно повісили б, як роблять це навіть із розповсюджувачами наркотиків (як і в Китаї). Влада Філіппін також не хотіла затівати великий конфлікт із Сінгапуром, адже бідні Філіппіни залежать від грошових переказів, які надсилають їхні громадяни, коли перебувають на заробітках в інших країнах, – це чимала частка економіки країни. Вони лише намагалися запобігти смертній карі своєї співвітчизниці, щоб «зам’яти» справу й не надати їй великого резонансу, адже це могло вплинути на ставлення до філіппінських працівників у Сінгапурі (таких тоді було приблизно 140 тисяч лише жінок). Для цього філіппінська влада надала своїх кращих адвокатів для захисту співвітчизниці й наказала своєму посольству цього разу не бути байдужим.

Припускали, що Гвен Агілар може вийти на свободу навіть раніше передбаченого строку – за 6 або 7 років. Так і сталося – вона відсиділа 7 років і була звільнена, отримавши скорочення строку на одну третину за хорошу поведінку. Відразу після звільнення Гвен була депортована на батьківщину з забороною на відвідування Сінгапуру та роботу в цьому місті-державі.