Ефект Стрейзанд: коли цензура стає рекламою
Інформація живе за своїми законами. Вона поширюється швидше за вірус, вона здатна змінювати долі людей та цілих країн. Іноді достатньо однієї спроби «прибрати з поля зору» небажаний факт, аби він став центром уваги мільйонів. Це явище дістало назву ефект Стрейзанд. Він яскраво демонструє: заборонити – означає підштовхнути до ще більшого поширення.
Історія, що дала назву феномену
2003 року Барбра Стрейзанд, одна з найвідоміших американських співачок і акторок, подала до суду позов на фотографа Кеннета Адельмана. Його архів аерофотознімків каліфорнійського узбережжя містив тисячі зображень, зроблених для екологічного моніторингу. Серед них виявився й будинок Стрейзанд у Малібу. До моменту позову знімок завантажили лише кілька разів – здебільшого, це робили дослідники, котрі працювали з базою даних.
Та сама судова справа створила ажіотаж. Медійники підхопили історію, і знімок будинку артистки розлетівся світом. Протягом першого місяця після скандалу кількість завантажень перевищила півмільйона. Спроба захистити приватність завершилася протилежним результатом – відтак і народився термін «ефект Стрейзанд». Він став настільки влучним, що нині використовується в академічних працях із соціології, медіазнавства та психології.
Феномен пояснюється одразу декількома чинниками:
- Психологія заборони. Люди за своєю природою цікавляться тим, що приховують. Заборонене виглядає ціннішим за дозволене.
- Механізм довіри. Якщо інформацію намагаються приховати, виникає підозра: «Отже, там щось важливе». Це неабияк підживлює інтерес.
- Технології інтернету. Сучасний світ неможливо «зачистити». Скріншоти, репости, копії на дзеркальних сайтах, у веб-архівах і в соцмережах роблять інформацію безсмертною.
- Медіа-ефект. Судові справи чи заяви про «заборону» стають новинами самі по собі та привертають ще більше уваги до першоджерела.
До наведеного доречним буде пригадати відомі випадки, що траплялися у різних куточках світу.
Ефект Стрейзанд спрацьовує знову і знову
Взяти, наприклад, історію навколо міжнародної організації WikiLeaks – коли різні уряди намагалися закрити доступ до опублікованих документів, суспільний інтерес зростав у геометричній прогресії. Заборона лише зробила її засновника, австралійського журналіста Джуліана Ассанжа світовою знаменитістю.
Або візьмемо, приміром, фільми та книги. Будь-яка спроба «заборонити до показу» стає найкращою рекламою. Пригадаймо історії з «Сатанинськими віршами» Салмана Рушді чи з китайськими цензурованими фільмами – попит лише зростав.
А чого варта історія з Apple і витоком iPhone 4?.. Коли компанія намагалася прибрати з публічного поля фотографії нового пристрою, їх поширили десятки мільйонів людей.
Та, звісно китайська цензура як елемент комуністичного тоталітарного режиму: що більше влада видаляє пости чи блокує теми, то більше користувачі обходять заборони й вигадують нові способи говорити про них – за допомогою мемів, алегорій та навіть кодів.
І в Україні знайдеться чимало прикладів, коли спроби «прибрати» інформацію чи приглушити розголос оберталися протилежним ефектом. Серед них одразу спадає на згадку Георгій Гонгадзе і те, як на початку 2000-х років влада намагалася замовчати справу викрадення й убивства журналіста. Але саме це призвело до вибуху громадського обурення, масових протестів («Україна без Кучми») і того, що ім’я Гонгадзе стало символом свободи слова.
Крім того, сьогодні на офіційному веб-ресурсі «Судова влада України» можна знайти безліч позовів проти журналістів – вдалих і недолугих, тих, які суд задовольнив і в яких відмовив. Чимало політиків та бізнесменів намагалися «вибити» заборону публікацій через суди. Замість бажаної тиші отримували зворотний результат: історія ставала топ-новиною і привертала увагу до фактів, які вони хотіли приховати.
Зрештою, варто сказати про соцмережі та публічних осіб. Коли хтось із них видаляє незручний допис або фотографію, він миттєво стає мемом.
Скріншоти ширяться у Telegram-каналах і медіа, дарують нам сміх і радість, і приховати їх уже неможливо.
Наслідки для журналістики та свободи слова
Ефект Стрейзанд особливо гостро проявляється у медійному середовищі. Для журналістів він – двосічний меч. З одного боку, спроби тиску або цензури стають каталізатором додаткової уваги. З іншого – небезпека полягає в тому, що замість розгляду суті матеріалу суспільство часто зосереджується лише на самій забороні.
У демократичних країнах будь-який скандал із «заборонами» зазвичай грає на користь медіа. Матеріал отримує безкоштовну рекламу, навіть якщо він був малопомітним у початковій публікації. У країнах із обмеженою свободою слова цей ефект стає більш виразним, яскравішим: інтернет-заборони начебто формально працюють, але фактично – стимулюють розвиток підпільних каналів комунікації.
Юристи добре знають: будь-який позов про «захист честі й гідності» чи спроба накласти арешт на публікацію ризикує стати найкращим піаром для опонента. Тому притомні (ті, котрі дбають про інтереси клієнта більше, ніж про власний заробіток) адвокати пояснюють своїм клієнтам усе як є, включно з перспективами програти справу. В українських реаліях таких випадків було чимало.
Власне, ефект Стрейзанд робить суди інструментом зворотної дії: навіть якщо рішення ухвалене на користь позивача, суспільство вже знає про те, що хотіли приховати.
Якщо йдеться про подібні позови проти журналістів-розслідувачів, то у справах, де фігурували високопосадовці чи представники великого бізнесу, спроби обмежити в судовому порядку доступ до матеріалів викликали ще більший інтерес громадськості та міжнародних правозахисних організацій. Завдяки цьому ефекту інформацію зберігали, поширювали й навіть перекладали іноземними мовами. Так само, коли політики та чиновники іноді намагалися «зачистити» згадки про свої скандальні висловлювання чи дії, то кожна спроба стерти пост у Facebook чи статтю на сайті створювала самостійний інфопривід і десятки копій у Telegram-каналах та архівах.
Парадокс репутації
Не варто обходити увагою і ще один вимір – репутаційний. Люди, які намагаються замовчати чи прибрати інформацію, зазвичай втрачають більше, ніж отримують. Адже для суспільства будь-яка спроба приховати факт виглядає як визнання провини. І тоді навіть дрібна подія набуває розмаху скандалу.
Прикладів цього безліч: від політиків, які судяться із журналістами, до великих компаній, що намагаються блокувати негативні відгуки в інтернеті. У 9 випадках із 10 вони програють не лише юридично, а й у публічній площині.
Сьогодні інформаційні технології роблять будь-які спроби «зачисток» марними. Кожен користувач соціальних мереж потенційно може стати репортером і поширити небажані дані на десятки тисяч читачів. Архіви, кеш-пам’ять, скріншоти, боти-репостери – усе це перетворює інформацію на невмирущу.
В українському контексті це особливо актуально. Громадянське суспільство зберігає пильність, а журналісти-розслідувачі мають підтримку своєї численної аудиторії та міжнародних організацій. Тому будь-яка спроба цензури чи приховування лише прискорює циркуляцію інформації.
Втім, ефект Стрейзанд – це не лише про медіа. Він має пряме відношення і до кримінології. Коли суспільство бачить спроби «зам’яти» злочин або зняти з порядку денного справу, воно починає тиснути на правоохоронців. Розслідування, яке могли б «спустити на гальмах», отримує новий імпульс.
Класичний приклад – знову пригадаймо справу Гонгадзе: замість мовчання суспільство отримало багаторічний рух за свободу слова, який зрештою призвів до політичних змін. Серед сучасних прикладів можна навести й чимало історій розслідування загибелі журналістів і волонтерів під час війни. Кожна спроба «прибрати тему» лише підсилює вимогу громадськості: «Дайте правду».
Чому ми маємо знати про цей ефект
Світова практика дає безліч кейсів, коли спроба замовчати проблему закінчувалася катастрофічно для самих ініціаторів цензури. Так, спроби китайської влади блокувати новини про життя реальне уйгурів або локальні катастрофи (від землетрусів до пожеж) часто призводили до вибуху народного гніву. Інформацію все одно поширювали через VPN, і до локальної трагедії долучалася глобальна увага. У результаті – ще більший репутаційний удар. Як інший приклад – уряд Туреччини у 2014 році заблокував доступ до Twitter, щоб запобігти поширенню інформації про корупційний скандал. Це призвело до зворотного результату: хештеги про корупцію стали глобальними трендами, а VPN-інструкції поширювалися навіть серед школярів.
Так само марно нещодавно деякі європейські корпорації намагалися видаляти негативні відгуки на Google чи TripAdvisor. Результат їхніх намагань завжди виходив однаковим: історії про «зачистки» миттєво потрапляли в медіа, і шкода для бренду ставала більшою, ніж від кількох критичних коментарів. А в США судові справи знаменитостей проти журналістів часто грали проти позивачів. Наприклад, коли актори чи музиканти вимагали видалити приватні фото або чутки, інтернет одразу вибухав повторними публікаціями. Так званий «ефект Стрейзанд 2.0» працює особливо швидко у сфері шоу-бізнесу.
Тож як бачимо, ефект Стрейзанд – явище набагато ширше, ніж просто курйоз у сфері інформаційних війн. Це закон соціальної динаміки: чим сильніше намагаєшся щось приховати, тим гучніше воно звучить. Для журналістів і дослідників цей феномен можна впевнено вважати потужним мотиватором: не бійтеся правди, бо навіть якщо її намагаються замовчати, суспільство має потужні механізми самооборони.
Для влади і корпорацій це урок: ліпше бути чесним і послідовним, одразу відповідати щиро, ніж потім намагатися «замести сліди», бо сучасний світ не пробачає інформаційних «чорних дір».
А для кримінології це важливий сигнал: приховування злочинів не працює. Будь-яка спроба «замилити» справу лише збільшує увагу суспільства і створює додатковий тиск на правоохоронну систему.
Саме тому ефект Стрейзанд варто вивчати як невід’ємну частину культури відкритості та свободи слова. Він демонструє просту істину: правда завжди проривається назовні, навіть якщо хтось дуже намагається її зупинити.
