Маленька жінка у невеличкій країні
Беліз – невелика держава на сході Центральної Америки, розташована на південь від Мексики, на березі Карибського моря. Населення Белізу на сьогодні становить 410 тисяч осіб (приблизно як наше місто Миколаїв). Під час описуваних подій ця країна не була самостійною та залишалася останньою британською колонією під назвою Британський Гондурас, хоча до здобуття незалежності лишалося вже недовго.
Велика трагедія в райському куточку
Нора Пархем (Nora Parham), уроджена Вільямс, народилася 1 січня 1927 року в містечку Пунта-Горда в окрузі Толедо у Британському Гондурасі, майбутньому Белізі.
Вона була другою з чотирьох дітей Александра і Керолайн Вільямс. Батько працював підрядником у компанії, яка виробляла червоне дерево для виготовлення меблів. Багатодітність тоді була звичною для Латинської Америки. Предки Нори походили з Індії, яка раніше також була британською колонією.
Нора була низькорослою – в дорослому віці мала зріст усього 1 метр 42 сантиметри (4 фути 8 дюймів за британською системою вимірювання). У неї було восьмеро дітей – усі хлопчики. Перші четверо синів і прізвище Пархем дісталися їй від першого чоловіка, з яким вони не розлучалися офіційно, але розійшлися і не жили разом. Четверо молодших синів народилися в цивільному шлюбі з Кетчелом Реймондом Траппом (Ketchel Raymond Trapp). Співмешканець Нори працював констеблем у поліції Британського Гондурасу. Хорошим чоловіком його назвати було складно – Кетчел Трапп мав репутацію п’яниці, аб’юзера, домашнього агресора і садиста. Разом вони прожили 7 років.
У 1963 році Норі виповнилося 36, Кетчелу – на рік більше. Жили вони у містечку Орандж-Уок.
Вранці 6 лютого 1963 року в цій сім’ї сталося те, що вийшло далеко за межі їхнього будинку і навіть закарбувалося в історії Белізу. Того дня Кетчел Трапп остаточно дошкулив Нору Пархем своїми знущаннями та погрозами. Зопалу вона облила його бензином і підпалила. Але свідків не було, і це згодом дало самій Норі та її численним прихильникам можливість твердити, що вона лише облила агресивного співмешканця бензином, а підпалив себе він сам – випадково, закуривши в туалеті. Чомусь, будучи облитий бензином, він не став митися, а почав курити сигарету.
Останні години Кетчела Траппа
Ось як Нора розповіла про це в суді:
«Він вийшов на вулицю, сказавши мені, що йде в туалет. Поки він ішов до туалету, він погрожував мені. Я відповіла йому: «Я повідомлю сержанту про твої погрози». Потім він повернувся до спальні. Коли він повернувся до спальні, у мене в руці був бензиновий прас, який я збиралася заправити, і відро з бензином. Він увійшов до спальні з палицею в руці і вдарив мене по голові. Коли він збирався завдати мені ще одного удару, я виплеснула на нього бензин, він вихопив у мене відро, я почала тікати у задні двері, а він жбурнув у мене цим відром. Після того, як він це зробив, я побігла навколо будинку, і він так і не побачив, куди я поділася. Я увійшла до будинку крізь парадні двері, потім узяла бензиновий прас з того місця, де я його залишила, і поклала його в коробку. Коли я була всередині, я почула шум і побігла подивитися, що це було. Я побачила, як Кетчел Трапп вийшов із туалету, охоплений полум’ям. Я підбігла, щоб допомогти йому, але зрозуміла, що не можу, і побігла задньою вулицею до поліцейської дільниці і до лікарні».
Ці її слова опублікувала газета Belize Billboard – головна газета країни, яка спостерігала за подіями.
Кетчела Траппа доправили до лікарні поряд із поліцейською дільницею після опівдня того ж дня – в середу 6 лютого. Та вже за годину його перевели з Орандж-Уока до столиці Британського Гондурасу – міста Беліз-Сіті, до головної лікарні Belize City Hospital. У судових матеріалах було задокументовано, що він отримав опіки 3-го ступеня приблизно 90 % тіла, і навіть його життєво важливі органи були пошкоджені. Медичне свідчення доктора Денніса Хоя показало, що опіки проникли в шкіру та органи.
Арешт Нори Пархем
Доктор Фернандо Зетіна Росадо, який першим лікував Траппа ще в Орандж-Уоку до перевезення до столичної лікарні, зазначив, що постраждалий дістав опіки грудей, спини, живота, геніталій, ніг і стегон, і тільки шия, обличчя і голова були вільні від опіків.
Лікарі не сподівалися, що Кетчел Трапп виживе. Їхні негативні прогнози справдилися – пацієнт помер після сьомої ранку наступного дня, в четвер 7 лютого. Будучи ще живим у тяжкому стані, він встиг дати свідчення і визнав, що побив Нору перед тим, як це сталося. Траппа поховали як поліцейського – з усіма почестями, за офіційним ритуалом, в персональній іменній могилі на престижному кладовищі.
Нору Пархем заарештували. 10 днів вона перебувала в ув’язненні у своєму місті Орандж-Уок, після чого в суботу 16 лютого її перевели до центральної в’язниці у столиці – місті Беліз-Сіті. Там вона чекала суду, який тривав протягом кількох днів, і за результатами розгляду справи журі присяжних з 12 осіб винесло обвинувальний вердикт.
Судовий процес був призначений на квітневу сесію Верховного суду, на якій головував тодішній верховний суддя сер Кліффорд де Лайл Інніс. Від імені британської Корони справу представляв Дж. К. Хейверс, а захищав підсудну Сідні МакКінстрі. У Верховному суді Нора, яку газета Belize Billboard описала доволі позитивно – як особу, котра акуратно вдягнена, тримається прямо і чітко висловлюється, заявила про свою непричетність. Вона не визнала себе винною.
Але відбувався неабиякий тиск із боку поліцейської спільноти. Загинув їхній колега, і суд розглядав цю справу не як побутовий злочин, а як убивство поліцейського. Свою роль відіграли й суспільні звичаї того часу, ставлення до жінок у колоніях і нехтування проблемою домашнього насильства.
Нора Пархем була нащадком найманих робітників, які приїхали з Індії – з однієї британської колонії до іншої, залишалася офіційно заміжньою за одним чоловіком, а жила з іншим – місцевим поліцейським, якого вбила. Тому стосовно неї діяла «презумпція винуватості», і з нею не церемонилися.
Суд під тиском колоніальної системи
У наш час усе могло бути інакше, а тоді вийшло так. Судовий процес провели швидко. Минуло приблизно тиждень від того моменту, коли на початку прокурор Хейверс виклав своє бачення справи, до того, як суддя виніс Норі смертний вирок.
Під час судового розгляду сторона обвинувачення (Корона, влада) стверджувала, що не було жодних причин, через які Нора Пархем могла втратити контроль над собою, і тому аргумент про провокацію з боку співмешканця не може бути прийнятий. Це був випадок «холоднокровного, розрахункового» вбивства, – твердив генеральний прокурор Хейверс.
Існували переконливі докази, навіть у передсмертній заяві Траппа, що сімейні сварки мали місце. Нора скаржилася, що Трапп її бив. І вона погрожувала своєму співмешканцю, що купила 3-фунтову банку жиру марки Gordito, щоб у разі повторного побиття скип’ятити це сало і вилити на нього, поки він спатиме. Хейверс знайшов свідків, які процитували чотири такі погрози, почуті від неї, а також обіцянки, нібито дані Норою, зробити зі співмешканцем те саме, що зробила зі своїм чоловіком дружина іншого поліцейського Джорджа Лемуана, яка плеснула йому луг у обличчя.
Констебль Х’ю Дональд Санчес дав свідчення, що коли він чергував, Нора скаржилася йому 8 або 9 разів на Траппа, який нападав на неї. Поліція нічого не зробила, тільки порадила Норі піти від нього. Нора у своїх свідченнях зауважила, що йшла від Кетчела, але він знаходив її, благав повернутися, і вона поверталася після примирення.
День, коли все зайшло надто далеко
Деякі свідки обвинувачення заявляли, що Трапп підозрював Нору в удаваних зрадах – звинувачував її в тому, що вона народила йому дітей «з очима-мушлями», і що двоє з їхніх чотирьох синів мали трохи інший колір шкіри, ніж у них обох. Також розповідали свідки, що пара іноді сварилася через гроші. За словами одного зі свідків, Нора казала йому, що в день зарплати Трапп клав гроші в руку Нори, але одразу забирав їх і сам оплачував покупки у магазині, та це її дуже засмучувало. Так само він міг не дати їй грошей на необхідні речі незважаючи на те, що пара виховувала вісьмох дітей.
Того дня, 6 лютого, у Траппа був вихідний. Очевидці бачили, як він «радісно танцював і метушився» вже з раннього ранку. Хейверс заявив Верховному суду, що того дня не було жодного насильства з боку загиблого, яке могло б вивести Нору з рівноваги. Також він зазначив, що на підставі звіту лікаря, який її оглядав, немає фізичних доказів того, що Нора зазнала насильства. Зі свого боку, Нора розповіла, що Трапп її вкотре побив (Трапп і сам зізнався перед смертю, що вдарив її).
У своєму резюме генеральний прокурор не навів конкретних свідчень від свідків, які могли б сказати, що вони бачили, як Нора Пархем підпалила Кетчела Траппа. Він сказав, що Трапп не був ідеальним чоловіком, але не був настільки поганим, щоб його вбивати, дбав про свій дім, прибирав подвір’я, допомагав співмешканці. Загалом свідчення дали 23 особи, включаючи колег Кетчела Траппа по роботі в поліції – помічника Джеймса Леннана, інспектора Гілберта Вільямса і капрала Есмонда Віллоубі.
Усі 12 присяжних засідателів були чоловіками, як і верховний суддя та генеральний прокурор, що було характерно для правосуддя у Британському Гондурасі та Белізі до 1970 року. У вівторок 30 квітня присяжним повідомили, що вони можуть ухвалити один із трьох можливих вердиктів: винна в убивстві, винна в непередбаченому вбивстві або невинувата.
Вирок
Присяжні або не повірили Норі, або відчували тиск із боку поліцейської спільноти та колоніальної адміністрації, та одноголосно дійшли висновку, що вона вбила Кетчела Траппа і, отже, винна. Втім, вони навіть під час прийняття такого рішення ставилися до обвинуваченої поблажливо, просили суддю помилувати Нору, не призначати їй смертну кару. Але губернатор колонії, британський намісник, відмовився щось змінювати. Нора Пархем була засуджена до смертної кари шляхом повішення.
Система правосуддя допускала помилування. Навіть верховний суддя Кліффорд Інніс запевнив присяжних перед ухваленням вердикту про винуватість в убивстві, що клопотання про помилування може бути розглянуте. Коли суддя призначив покарання у виді смертної кари, присяжним повідомили, що рекомендація про помилування буде направлена губернатору – на той час серу Пітеру Сталларду.
Рішення суду спричинило широкий резонанс і збентежило багатьох людей, які співчували Норі, включаючи її вісьмох синів, старші з яких були вже підлітками. Навіть чоловіки-присяжні, які під тиском ухвалили одноголосний обвинувальний вердикт, клопотали про її помилування. Протягом наступних чотирьох тижнів розгорнувся рух зі збору підписів під петицією за порятунок Нори Пархем від шибениці. Загалом петицію, яку передали губернатору Сталларду, підписали 2461 особа: 1815 у столиці Беліз-Сіті, 310 у місті Стенн-Крик, 268 у Пунта-Горді (рідному місті Нори) і 68 у Солт-Крику. Опозиційна газета Belize Billboard, яку очолювала Національна партія незалежності, очолила кампанію за помилування. А газета правлячої партії виступала проти розгорнутої кампанії за помилування, стверджуючи, що емоції та співчуття не повинні впливати на рішення суду.
Тогочасне кримінально-процесуальне право Белізу не містило положень, які передбачали можливість перегляду справи судом апеляційної інстанції чи іншу процедуру скасування вердикту Верховного суду. Єдина можливість відстрочки виконання вироку залежала від волі тієї самої Корони, яка порушила справу проти маленької жінки і чинила непрямий тиск на присяжних.
Петиція за помилування
Спеціальний комітет, призначений 7 травня губернатором Сталлардом, постановив, що вирок має бути виконаний. Прохачі сподівалися, що тодішній перший міністр Джордж Прайс і головний секретар Майкл Порчер зможуть допомогти, однак делегація, до якої входили 8 дітей Нори (молодші сини були дітьми дошкільного віку, і наразі мало що розуміли), зверталася з клопотаннями, які виявилися безуспішними. Губернатор відмовив дітям в особистій аудієнції і сказав, що розгляне їхнє звернення лише в письмовій формі. Справа дійшла навіть до самої королеви Англії. Апеляцію надіслали королеві, вона погодилася на відстрочку страти, але відповідний лист, відправлений поштою, прийшов надто пізно, коли Нору вже стратили.
У недільному випуску Belize Billboard за 2 червня була опублікована емоційна стаття з кричущим заголовком «Врятуйте Нору заради її вісьмох дітей». Два дні потому, у випуску за вівторок 4 червня – за день до страти – редактор Belize Billboard закликав до помилування Нори Пархем, зазначивши, що хоча вбивство дійсно тягне за собою смертну кару через повішення, закон, проте, також передбачає можливість помилування осіб, засуджених за вбивство, і Нора має бути помилувана заради її вісьмох дітей.
Коли темрява відчаю затулила рух за порятунок Нори та в усіх опустилися руки, її сестра Вінфред Вільямс почала готувати її похорон. Зрештою помилування не було надано, і Нора Пархем була страчена на шибениці о 8 годині ранку в середу 5 червня 1963 року. За кілька днів до цього її охрестили за католицьким обрядом і потім, на прохання рідних, поховали також по-християнськи. Напередодні страти, ввечері попереднього дня, 200 осіб зібралися біля будівлі в’язниці. Поліцейські сили стягнули туди через ризик виникнення заворушень, яких не сталося.
Під час виконання смертної кари не був піднятий чорний прапор, як це зазвичай робилося. Поховали Нору Пархем у безіменній могилі.
Шибениця для маленької жінки
На церемонію поховання прийшли близько двох тисяч осіб. Безіменна могила – принизливе місце для поховання мертвого, тіло якого не віддають рідним, щоб вони не змогли поховати його як належить, доглядати за могилою і класти квіти до плити з ім’ям і датами життя. Натомість Кетчела Траппа, який був п’яницею і домашнім аб’юзером, ховали за повним обрядом у персональній іменній могилі, оскільки він був чоловіком-поліцейським, а не нащадком рабів.
Місцеве видання газети London Times писало в день страти:
«Нора Пархем, 36 років, мати вісьмох синів зі Східної Індії, повішена сьогодні за вбивство чоловіка, з яким вона жила. Відмовляючись розглядати пару як дружину і чоловіка з їхніми сімейними негараздами, а не просто як вбивцю-поліцейського і вбитого поліцейського, уряд посилив своє мовчання про домашнє і суспільне гендерне гноблення».
Журналістка і письменниця Енн Макферсон згодом у своїй книзі «Від колонії до нації» згадала цей випадок і теж припустила, що вся суть справи полягала в тому, що вбитий виявився поліцейським. Макферсон додала, що інша жінка, яка вчинила подібний злочин за кілька тижнів, отримала всього 8 років тюремного ув’язнення, а не смертну кару, оскільки вбитий нею чоловік не був представником влади.
Нора Пархем – єдина жінка, страчена в Белізі за весь час (коли він ще називався Британським Гондурасом). Були й інші страчені злочинці, але тільки чоловіки, останній – у 1985 році.
У наступному 1964 році колонія Британський Гондурас, яка була останнім континентальним володінням Сполученого Королівства, отримала внутрішнє самоврядування, а за 10 років після описуваних подій, у 1973 році – назву Беліз (столиця була перенесена з Беліз-Сіті до міста Бельмопан у 1970 році). Невдовзі, в 1981 році, Беліз здобув незалежність і став членом ООН, хоча там залишалися британські війська. Вони були виведені тільки в 1992 році, коли вдалося врегулювати відносини із сусідньою Гватемалою, і вона офіційно відмовилася від своїх претензій на Беліз, який раніше входив до складу її території.
Сини не змирилися
Минули роки і десятки років. Сини Нори Пархем, яким на момент смерті їхньої матері було від 14 місяців до 15 років, виросли, створили власні сім’ї та продовжили рід. Залишалися також інші родичі й люди, які пам’ятали Нору. Цей широко відомий випадок у Белізі не забувся. Хоча Нору не вдалося врятувати від страти того часу, то у нових умовах з’явилася можливість реабілітувати її принаймні посмертно. За це й почали боротися її сини вже у новому тисячолітті.
У 2009 році журналісти популярної в країні газети Belize Newspaper поспілкувалися з людьми, які пам’ятали та могли розповісти щось цікаве і важливе. Донька Кетчела Траппа від попереднього шлюбу Сандра заявила їм, що все було правильно, її батько був справжньою жертвою, а не Нора. Один із синів Нори Ерік Вільямс розповів, як він, будучи ще підлітком, бачив, як Кетчел, який чергував у нічному клубі Dream Light, посварився там із Норою, яка прийшла туди, і штовхнув її ногою зі сходів, а коли вона підвелася, на її обличчі була кров.
Інший син Нори Дін Вільямс розповів, що через страту матері ледь не спалахнув бунт, і для підтримання порядку були залучені британські колоніальні війська. Примітно, що поки Нора перебувала у в’язниці в останні години перед стратою, група християн, близько 200 осіб, чергувала зовні. Повідомлялося також, що Нору з невідомих причин відвезли до лікарні тієї ночі. Поліція застосовувала заходи щодо стримування натовпу аж до дня повішення.
Розповіді очевидців
82-річна Етель Бургос, племінниця тодішнього домовласника пари, в якого Нора і Кетчел орендували будинок, розповіла, що пам’ятає Нору, з якою вони були однолітками. Вона згадала, що Нора висловлювала намір піти від Траппа приблизно в той період, коли стався інцидент. Генеральний прокурор Хейверс тоді змусив Марту Рамірес, дружину констебля Джорджа Раміреса, дати свідчення у Верховному суді. Повідомлялося, що Нора скаржилася кільком особам, включаючи Раміреса, що співмешканець пиячив і бив її. Місіс Френсіс Фуллер, дружина одного знайомого Кетчела Траппа, дала подібні свідчення, зазначивши, як і Рамірес, що Нора погрожувала облити Траппа розтопленим гарячим жиром.
Етель Бургос підказала кореспондентам газети звернутися також до іншого свідка – 80-річної жінки на прізвище Айві, яка в той час жила неподалік від Нори. Дійсно, Айві розповіла важливі подробиці. Виявилося, що вона пам’ятає Нору, і вказала місце, де стояв будинок, у якому вони з Траппом жили – приміщення, яке займають нині китайські та белізькі магазини, на розі Мейн-стріт і Авілес-стріт в Орандж-Уоку. З її слів, подейкують, що Нору так і не повісили, і влада таємно відправила її кудись. Айві щиро здивувалася, почувши, що Нору дійсно стратили в 1963 році.
Агріппіна Еспехо, яка була подругою Нори Пархем і Кетчела Траппа, стала першою жінкою-мером міста Орандж-Уок. Вона продовжувала наполягати на тому, що Нора не винна у смерті Траппа. Нору слід вибачити за те, що, за її словами, було помилковим засудженням. Еспехо розповіла газеті, що вона була однією з тисяч, хто підписав петицію з вимогою помилування Нори в 1963 році. Зі слів Еспехо, коли вона з медсестрою з лікарні відвідали Нору, яка перебувала під вартою в поліції вночі після інциденту, то помітили на обличчі Нори великі набряклості, що могли утворитися після побиття.
Свідчення про день загибелі Траппа
Однак медик Фернандо Зетіна Росадо, який давав свідчення в суді, заявив, що коли він оглянув Нору наступного дня, все, що він помітив, була тільки 8-денна рана на лівому плечі. Нібито жодних ушкоджень, заподіяних протягом попередніх 36 годин, він не виявив.
Еспехо сказала, що чула, як обгорілий Кетчел Трапп на лікарняному ліжку сказав поліцейському, який брав свідчення 6 лютого 1963 року, що він пішов у туалет після бійки з Норою і закурив сигарету, яка його підпалила. Однак обвинувачення наполягало на тому, що саме Нора навмисно сама запалила сірник. Поліція заарештувала і пред’явила обвинувачення Норі в убивстві Кетчела Траппа. Під час попереднього розслідування, проведеного в Орандж-Уоку, обвинувачення з 23 свідками на чолі з помічником прокурора Джеймсом Леннаном змогло переконати магістрата Балдерамоса, що Нора дійсно винна і мусить понести відповідальність за законом. Еспехо, яка на той час була ще молодою – набагато молодшою за 36-37-річних Нору і Кетчела, з якими дружила і спілкувалася, розповіла, що перебувала в залі суду, коли почула, як поліція зачитує заяву Траппа, і вона негайно її спростувала, заявивши, що заява була змінена. Вона сказала, що правоохоронці звинуватили Нору в тому, що вона замкнула Траппа в туалеті і підпалила його, хоча насправді Кетчел сказав поліцейському в лікарняній палаті, що він сам загорівся під час куріння, будучи облитий бензином:
«Ось тоді я і сказала, що вони змінили його заяву. Коли Трапп давав свідчення, він заявив, що наніс Норі пару ударів, вона готувала прас, щоб попрасувати, і вона взяла бензин і вилила його на нього, але вона не запалювала сірник. Він уже наніс їй кілька ударів, і сам сказав про це, а потім пішов до туалету. Ось тоді він узяв сигарету і сірники, але бензин був на ньому. Тому, коли Трапп запалив сірники, щоб прикурити, він загорівся. Але справа була в тому, що вона замкнула його в туалеті».
Розповідь тюремного наглядача
Агріппіна Еспехо сказала, що неодноразово говорила людям, що зачитана в залі суду заява Траппа була неправильною, але ніхто не зважав на неї – ні в Орандж-Уоку, ні в Беліз-Сіті. Але вона не відступає і продовжує повторювати те, що почула в 1963 році.
Пізніше, у 2015 році, журналісти іншої белізької газети Amandala розшукали ще деяких цікавих очевидців описаних подій. Так, житель міста Бельмопан Юстас Панді, уже поважного віку – 97 років (1918 року народження), розповів, що він був тим тюремним наглядачем, який вів Нору Пархем до шибениці. Сам наглядач нікого не вішав – не був катом, виконавцем вищої міри покарання, але був свідком багатьох повішень, включаючи повішення Нори:
«Останньою людиною, яку я бачив повішеною у в’язниці, була Нора Пархем. Вона була хороброю. Вірила, що вона велика людина, хоча була маленького зросту. Вона не була сумною чи переляканою. Її зодягли, ми відвели її з жіночого сектора до кімнати для повішення, і там її стратили. Ні, вона нічого не сказала. Вона просто усміхнулася. Біля будівлі в’язниці зібралася велика юрба, яка хотіла побачити Нору Пархем. Тому ми провели її крізь задні двері. За зовнішністю вона була індіанкою».
Пізніше, у 2020 році, в тій самій газеті Amandala було надруковано великий лист онуки Нори Пархем – доктора Саманти Пархем-Кейсі, доньки одного з її синів.
«Безмовний біль» – стаття онуки Нори Пархем
Стаття називалася «Безмовний біль», і в ній ішлося про таке.
«На честь мого батька і дядьків (синів Нори Пархем) – ми любимо вас! Коли я була маленькою дівчинкою, я завжди хотіла бути схожою на бабусю Нору. Я хотіла таке саме волосся, таке саме обличчя, такий самий ніс і рот; я хотіла виглядати як вона. Я хотіла бачити її, коли дивлюся в дзеркало, і я хотіла, щоб люди бачили її, коли дивляться на мене. Це робило мого батька і моїх дядьків щасливими. Я чула, як вони шепочуть один одному: «Ебігейл схожа на маму». В сенсі: на їхню маму. Інший гордо промовляв: «І Ширлі», третій починав кашляти, вимовляючи слова «І Рона», а четвертий шепотів собі під ніс: «І Тіффі». Ті, у кого не було доньок, вибирали одну з нас, дівчаток, і говорили, що ми схожі на нашу бабусю. Кожного разу, коли в них народжувалася донька, вони шукали в ній риси своєї матері – чи то губи, волосся, ніс, рот, чи щось таке просте, як родимка. Я знала, що вони робили це просто для того, щоб мама була з ними якомога довше. Один із моїх дядьків навіть назвав свою доньку на честь бабусі Нори: Ширлімей Нора Пархем.
Я росла, не знаючи багато про бабусю, тому що мій батько і дядьки нечасто розповідали про неї. Інші знали про неї більше, ніж я. Усе, що я знала, це те, що її повісили, і хоча люди по всій країні подавали апеляції на її користь, її все одно відправили на шибеницю всього за чотири місяці. Я знала, що краще не порушувати цю тему перед татом, побоюючись, що я можу завдати йому болю або зіпсувати йому настрій і залишок дня. Питання про суд над нею завжди були делікатною темою, тому я ніколи не питала тата, що там відбувалося. Я бачила, як він, як і всі мої дядьки, страждав у тиші. Тато ніколи не згадував її імені при мені, якщо я сама не згадувала про це. Я чула, як інші люди говорили: «Твоя бабуся Нора була дуже красивою жінкою. Вона грала на гітарі. Вона шила найгарніші сукні і весільні наряди. Вона була доброю, скромною і милою».
Кожного разу, коли я чула ці речі, я з нетерпінням чекала моменту, коли я могла б поговорити з татом про бабусю. Зазвичай я робила це, коли він сідав дивитися телевізор. Я: «Тату, я чула, що бабуся грала на гітарі, як ми з тобою». Знову: «Тату, я чула, що бабуся була найгарнішою жінкою в усьому Белізі». Бачите, як я перефразувала? Це тому, що в очах мого батька і дядьків вона найгарніша жінка, яка коли-небудь буде жити. Знову: «Тату, я чула, що вона шила найгарніші наряди». Ось тоді він зламався і нарешті здався, сказавши з усмішкою на обличчі: «Так, і вона змушувала нас також їх приміряти». Ми обидва розсміялися, і в цей момент я зрозуміла, як сильно він дорожить тими маленькими спогадами, які в нього були з нею до того, як її так швидко забрали. Йому тоді було всього 12 років. Я провела багато дитячих років в оточенні сім’ї моєї мами і досі, коли ми ходили на поминки чи похорони, старші дами з усього округу Толедо дивилися на мою сестру і говорили: «Вона одна так схожа на Нору». Я бачила, як тато усміхався від вуха до вуха і його обличчя сяяло.
Ніхто не знав, чим були для нього ці слова того дня. Багато хто знав бабусю в той час, а якщо й не знали, то чули про неї і хвалилися тим, яка вона красива, добра і невинна. Багато хто й досі вимовляє ці слова. У 2005 році в Університеті Белізу в Бельмопані до мене підійшов зовсім незнайомий чоловік і запитав, чи не є я родичкою Нори Пархем. Я відповіла йому: «Так, вона моя бабуся». Він одразу дістав книгу і попросив мене підписати її, а потім знову і знову розповідав про її історію, про те, як її судили несправедливо і як її апеляція залишилася без уваги, і коли королева помилувала її, стало вже запізно. Для нього вона увійшла в історію, оскільки вона стала першою і останньою жінкою, повішеною в Белізі.
Я ніколи не зможу зрозуміти його хвилювання, тому що для мене бабуся увійшла в історію. Так, але тільки тим, що не змогла виростити своїх синів. Вона увійшла в історію, не бувши присутньою на днях народження мого батька і дядьків, посвяченнях, хрестинах, випускних, заручинах і весіллях. Вона увійшла в історію, не зустрівшись зі своїми невістками, онуками і правнуками. Вона увійшла в історію, не побачивши, ким стали її сини.
Наскільки я пам’ятаю, у нас була перша велика сімейна зустріч, коли дядько Ерл вперше повернувся із США. Ми всі зібралися у великому будинку на верхньому поверсі в Дангризі. В ті дні я мало що розуміла у розмовах, які вели дорослі люди, оскільки була захоплена іграшками, цукерками, печивом і була зайнята грою зі своїми маленькими кузинами. Того дня мій батько і дядьки, як завжди, постійно сперечалися, хто з нас, дівчаток, на їхню думку, більше всього схожий на бабусю Нору. Вони завжди сміялися і обіймали одне одного майже кожні п’ять хвилин і розповідали історії зі свого дитинства. Вони були розлучені в дитинстві, але було очевидно, як вони щасливі знову бути разом. Їх пов’язує нитка, яка походить із трагедії втрати їхньої мами. Коли наблизилася ніч, настав час церемонії на честь бабусі, на якій усі ділилися піснями, віршами і посланнями. Ми почали з того, що онуки і правнуки співали пісні та читали вірші.
Усе йшло добре, поки не настав час братам встати і разом заспівати мелодію для своєї мами. Я ніколи не забуду той вечір. Я бачила, як тато і мої дядьки розплакалися перед усіма. За всі мої 33 роки я жодного разу не бачила, щоб тато плакав. Він навіть не міг віддихатися. Він не міг доспівати пісню і нестримно ридав. Після цієї пісні тато спустився і став поруч із моєю мамою. Настав час дядьку Гаррі (Гарольду), старшому з синів, прочитати щось, що він написав для своєї мами. Уявіть собі, що вам доводиться робити це після того, як усі ваші брати розплакалися. Тим не менш, він зберіг спокій та з великою гордістю прочитав слова на її честь. Я вірю, що ми всі будемо пам’ятати той вечір до кінця наших днів. Уся моя сім’я спостерігала, як тато і наші дядьки ридали, як діти. Їхні онуки дивилися, не розуміючи, що відбувається, не знаючи, що вони є частиною історії, яка залишиться з ними назавжди. Ми всі почувалися безпорадними тієї ночі. Ми ніколи не зможемо відновити втрату або полегшити біль, яку пережили мій тато і дядьки.
Сьогодні всі сини Нори Пархем живі й тісно спілкуються один з одним. Вони шановані люди у своїх спільнотах. Вони є взірцем для наслідування для нас. І, що найважливіше, вони показують, що означає мати безумовну любов один до одного. Це Гарольд Пархем, Джеймс Пархем, Кент Пархем, Джеральд Пархем, Гілберт Вільямс, Ентоні Вільямс, Дін Вільямс і Ерл Вільямс. Вони всі розвинули свої навички та досягли чогось у міру своїх здібностей. Від педагогів до сільськогосподарських менеджерів, будівельників, геодезистів, засновників власного бізнесу – і цей список можна продовжувати. Я бачу їх мудрими, впевненими та сміливими людьми.
Однак, коли справа стосується їхньої мами, вони такі ж крихкі і ніжні, як новонароджені немовлята. Одного разу в минулому мої тітки зібралися разом (дружини моїх дядьків) і подумали, що настав час очистити ім’я їхньої свекрухи. Уся сім’я зібралася разом. Ми склали апеляцію та отримали підтримку від членів нашої спільноти, які були готові відновити справедливість і очистити ім’я Нори Пархем раз і назавжди. Не було жодних сумнівів щодо її невинуватості. Мій тато і дядьки знають, що вона чесна і невинна. Я все життя спостерігала, як вони мовчки страждають. Їхні дружини знають це надто добре і глибше, ніж будь-хто з нас коли-небудь міг би зрозуміти. Це на честь тебе, тату, і дядьків.
Ми говоримо: очистіть ім’я Нори Пархем раз і назавжди і перепишіть історію, яку мій батько і дядьки знають як правду. Дайте їм шанс відкрито, впевнено і гордо говорити про свою маму з іншими та зі своїми дітьми. Дайте їм шанс носити корону на голові щоразу, коли згадується її ім’я, замість того, щоб спис пронзав їхні серця. Поверніть їм їхню матір раз і назавжди. Дайте їм справедливість, поки вони ще живі. Ми говоримо: відновіть її чесне ім’я раз і назавжди!».
Там же були надруковані короткі висловлювання сестри і синів Нори.
Посмертна реабілітація
Ізабелла Вільямс, відома як Чаббі або Чабелла (сестра): «Нора Пархем, дівоче прізвище: Нора Вільямс, народилася 1 січня 1927 року у батьків: Керолайн Емілі Вільямс і Александра Вільямса. Вона зі Східної Індії, зростом приблизно 4 фути 8 дюймів. У неї було 3 сестри і 2 брати. Я єдина, хто залишився в живих, сестра. У цьому році виповнюється 57 років з того часу, як вона нас покинула, і здається, що це сталося тільки вчора».
Гарольд Пархем (старший син): «Мама була дуже працьовитою, амбітною. Вона навчила нас працювати над тим, чого ми хочемо в житті, та здобувати хорошу освіту».
Джеймс Пархем: «Мама була дуже суворою; вона вишиковувала нас в ряд і шльопала нас, коли ми брали щось без дозволу».
Кент Пархем: «Мама залучала нас приміряти наряди, які вона шила для людей. Вона була неперевершеною швачкою».
Джеральд «Джеррі» Пархем: «Мама чудово грала на гітарі».
Ентоні «Тоні» Вільямс: «Мама не дозволяла мені бігати босоніж. Вона завжди змушувала мене носити тапочки або туфлі».
Дін Вільямс: «Люди говорили мені, що мама була дуже красивою і доброю жінкою».
Гілберт Вільямс: «Люди говорили мені, що мама твердо вірила в освіту і важливість того, щоб ми ходили до школи».
Ерл Вільямс: «Люди кажуть, що мама була прекрасною і турботливою людиною».
Сини Нори Пархем разом: «Останнє, що сказала нам мама перед тим, як її забрали, було, щоб ми трималися один за одного і росли як брати, піклуючись і люблячи один одного до кінця наших днів».
Усі: «Нора Пархем була дуже красивою жінкою. Її ніколи не забудуть. Нехай її пам’ять буде вічною».
У 2022 році Долорес Балдерамос-Гарсія (Dolores Balderamos-Garcia), міністр з питань людського розвитку, почала просувати на офіційному рівні ініціативу про посмертне помилування Нори Пархем.
На одному з белізьких телеканалів вона виступила по відеозв’язку і зазначила таке:
«Перш за все, навіть якби пані Пархем була винна у злочині, в якому її звинувачували, члени журі присяжних у той час, які були всі чоловіками, запропонували те, що ви назвали помилуванням. Але, знаєте, коли ви дивитеся на факти так, як вони були представлені, хоча ніхто з нас не був там у залі суду в 1963 році, я не вірю, що розсудливі члени суспільства сьогодні бажали б, щоб пані Пархем понесла покарання. І ми знаємо з історії, що тисячі людей бажали, щоб її помилували тоді. На жаль, це була колоніальна адміністрація уряду під керівництвом губернатора сера Пітера Сталларда. Незважаючи на всі прохання про помилування, ці прохання були відхилені, і пані Пархем відправили на шибеницю. Тому я вважаю, що коли ми даємо оцінку вчинку, який скоїла пані Пархем, сьогодні рішення могло бути іншим. Ми не можемо повернути пані Пархем, але те, що ми можемо зробити – це спростувати неправоту найкращим чином, як це можливо в наш час».
Мер столиці, міністр уряду Белізу і сенатор Гектор Сільва сказав:
«Мені щойно повідомили і дозволили оголосити, що молодша сестра Нори жива і перебуває за кордоном, але вона регулярно відвідує Беліз. Її звати Ізабелла Вільямс. Їй було всього 14 років, коли стався цей сумний епізод. Її прекрасні доньки живуть тут, у Сан-Ігнасіо. У міру розвитку цієї історії сім’я Нори, родичі та друзі поширилися по всій території Белізу. Ця тема також потребує написання книги, але з дозволу її любих синів».
4 лютого 2022 року Долорес Балдерамос-Гарсія внесла ініціативу про те, щоб просити Консультативну раду Белізу рекомендувати Її Превосходительству генерал-губернатору скористатися прерогативою для надання посмертного помилування Норі Пархем. У кінці своєї промови Балдерамос-Гарсія зазначила:
«Я не можу твердити, які докази були представлені в той час і в чому недолік захисту Нори Пархем, але я впевнено можу сказати: давайте зробимо сьогодні те, чого не зробив сер Пітер Сталлард у 1963 році».
Генерал-губернатор, яка прийняла рекомендацію і передала її до сенату на розгляд консультативної ради, теж жінка – Фройла Цалам.
Минув час, і 13 травня в Беліз-Сіті на спеціальному засіданні Палати представників відбулася історична подія: клопотання задовольнили. П’ятеро з вісьмох синів Нори Пархем були присутні у Національній асамблеї під час читання клопотання (троє інших перебували в США). Коли рішення було оголошено, всі піднялися, сини стояли поряд і трималися за руки.
Гарольд Пархем, старший із синів Нори, зізнався журналісту телебачення:
«Я маю сказати, що сім’я почувається набагато краще, це велике полегшення. Коли ми почули про посмертне помилування на початку, я похитав головою. Це не те, чого ми хочемо. Ми хочемо, щоб її реабілітували. Адже присяжні були досить упереджені. Більшість із них були державними службовцями. Всі вони були чоловіками. Будучи держслужбовцями і колонізаторами, вони підтримували систему, якою вона була в той час. У ті дні більшість із нас були юними. Я найстарший, мені було 15 років. І найгірше в цьому було те, що нас розділили: четверо опинилися в Пунта-Горді, троє в Сан-Ігнасіо та один в США».
На питання, чи бачив він, як Кетчел Трапп проявляє фізичну агресію щодо мами, Гарольд відповів:
«Так, я бачив. Коли я був ще маленьким, приблизно у віці 7–8 років, іноді вночі мені доводилося зриватися з ліжка та бігти до поліцейської дільниці, щоб попросити когось прийти і забрати вітчима від нас».
І далі додав:
«Я попросив міністра допомогти жертвам домашнього насильства в наш час. Я назвав дві основні речі, які потрібні: в кожному з великих міст Белізу має бути місце, куди жінки або жертви насильства могли б прийти і розповісти про все, і щоб їх не тільки вислухали, але і вжили заходів щодо допомоги цим людям. Крім того, в кожному з цих місць має бути притулок для таких людей».
Дін Вільямс, один із синів Нори Пархем, був головою відділення Об’єднаної демократичної партії (United Democratic Party – UDP) у місті Сан-Ігнасіо. Представниця цієї партії Трейсі Тейгар-Пентон сказала:
«Я розмовляла з її сином Діном кілька днів тому, готуючи свою промову. Він розповів, як тяжко переживав розлуку з братами через те, що сталося. І хоча ми вважаємо, що її сім’ї має бути надана якась компенсація, Дін запевнив мене, що духовне зцілення має настати, і цього достатньо. Вони як сім’я чекали зцілення понад 50 років, і ми поважаємо бажання сім’ї».
Вшанування пам’яті Нори Пархем
5 червня 2022 року – в 59-ту річницю страти Нори Пархем – на кладовищі Лордс-Рідж відбулася велика поминальна церемонія. З’їхалися її численні родичі, в тому числі всі восьмеро синів (троє прилетіли із США), їхні нащадки – онуки і правнуки Нори, представники влади Белізу, журналісти. Долорес Балдерамос-Гарсія, яка першою «пробила» реабілітацію Нори, теж була присутня. Останки тепер уже посмертно прощеної Нори Пархем нарешті перепоховали на цьому престижному кладовищі у красивій дорогій труні. Під великим шатром люди сиділи на стільцях у кілька рядів. Промовці, в тому числі сини, онуки і онучки, говорили з трибуни свої слова і відповідали на питання представників преси і телебачення.
Секретар кабінету міністрів Стюарт Леслі зачитав документ, що підтверджує помилування, після чого прем’єр-міністр Белізу Джон Брісеньйо зі сльозами на очах вручив державний прапор старшому сину покійної, Гарольду Пархему. Це просто символічно, але такий жест має важливе значення для вісьмох синів, які всі дожили до цього дня.
Гарольд Пархем сказав:
«Ми завжди знали, що вона невинна. Тому ми дивимося на це як на посмертне помилування. Але я чув, що в Палаті також згадують, що насправді це повне виправдання її. Саме цього ми добивалися так довго. Деталі, що відкрилися пізніше, довели не тільки те, що мама не підпалювала нашого вітчима чи батька, але й те, що вона кинулася на допомогу Траппу, почувши його крики. Згодом ми розпитали Агріппін Еспехо, яка тоді була ще юною і була присутня, коли Трапп давав свідчення, лежачи на лікарняному ліжку. Еспехо сказала, що вона була в залі суду, коли почула, як поліція зачитує заяву Траппа, і вона негайно подала свій дівочий голос – спростувала цю заяву, заявивши, що вона була змінена. Вони звинуватили маму в тому, що вона замкнула Траппа в туалеті і підпалила його. Тоді саму Агріппін звинуватили в неповазі до суду. Апеляція була надіслана королеві Англії, і вона погодилася відстрочити страту, але листування в ті дні здійснювалося або поштою, або телеграфом, і відповідь прийшла надто пізно. Мені довелося бігти до колег Траппа, щоб просити їх втрутитися, якось допомогти. Те саме зробив і один мій брат – Ентоні, син мами і Траппа».
Зараз можна твердити, що навіть якби Нора дійсно підпалила Кетчела, а не він сам загорівся під час куріння, то вона вчинила це у стані афекту, що є пом’якшувальною обставиною. Звісно, за умови відправлення об’єктивного правосуддя, а не такого, яке відбулося тоді. Всі знали, що він був агресором і знущався над Норою. Беззахисна мініатюрна жінка з вісьмома дітьми не стала б просто так обливати бензином і підпалювати свого співмешканця, батька половини її дітей.
У світовій кримінальній статистиці жінки становлять лише невелику частку серед осіб, які вчиняють убивства: за даними Управління ООН з наркотиків і злочинності (UNODC), близько 90 % усіх убивств у світі вчиняють чоловіки. Проте кримінологія не зводиться до статі самої по собі. На насильство впливають соціально-економічні умови, верховенство права, культурні стереотипи, зокрема гендерні ролі, доступність зброї та психоактивних речовин. Саме тому такі справи слід читати не як історію про «жіночу природу», а як історію про владу, безкарність і стирання кордонів між приватним і злочинним.
Так сталося і з Норою Пархем, якщо вона вчинила підпал Кетчела Траппа, а не лише облила бензином. Її стратили за 4 місяці після його смерті, вони вдвох упокоїлися з миром. Як писала Леся Українка: «Я в серці маю те, що не вмирає!».
