Адрієнн Екхардт, «убивця з обличчям ангела» і м’ясорубкою
Музей криміналістики у Відні, цей хранитель недобрих таємниць минулого, продовжує вражати експонатами, з якими, здається, оживають сторінки вікопомних історій людських падінь. Серед них є один стенд, присвячений Адрієнн Екхардт, з її портретом, з якого молода жінка з хвилястим волоссям і задумливим поглядом дивиться кудись вдалечінь, немовби передчуваючи трагедію.
Поруч одразу впадає в очі древня (як для нашого часу) м’ясорубка марки «Alexanderwerk 8», виставлена як знаряддя скоєння злочину.
Світлини з місця злочину, реконструкції з фігурами у плащах серед полиць із коробками та пляшками здатні лише приблизно передати те, який жах і гармидер коївся в делікатесній крамниці на вулиці Альзерштрасе, де буквально все було залити кров’ю жертви. Втім, навіть застиглі чорно-білі зображення, що залишились як докази, дозволяють хоча б у загальних рисах реконструювати одну з найбільш сенсаційних справ повоєнної Австрії – вбивство Йоганна Артольда, відомого як «король Кетбері» (до речі, шоколад відомої марки «Cadbury» користується попитом у всьому світі; різноманітні солодощі цього бренду також продаються в українських супермаркетах і на маркетплейсах), з криміналістичним акцентом на мотиви, метод і наслідки. Адже ця показова справа ввійшла у підручники та залишається предметом дискусій серед європейських науковців.
Подія розгорнулася в ніч на 23 листопада 1952 року в самому серці Відня, коли патрульний поліцейський помітив прочинені двері делікатесної крамниці Йоганна Артольда на Альзерштрасе. Всередині, серед полиць із шоколадом Кетбері, консервованими делікатесами та пляшками, лежало тіло 44-річного власника – з розтрощеним черепом, перерізаним горлом і в калюжі крові, що витекла аж на вулицю.
Артольд, син селянина з Принцендорфа, зробив статки на чорному ринку повоєнного часу, торгуючи дефіцитними товарами, але розтратив їх на розкішне життя. Тієї ночі він провів вечір у винному закладі «Хойрігер Малий» у Грінцингу, де його бачили з молодою супутницею – 23-річною Адрієнн Екхардт, нянею за професією та напівпрофесійною артисткою в нічному клубі «Філмгоф» на Нойбаугассе.
З позицій криміналістики, то був класичний випадок: жертва – заможний чоловік із сумнівною репутацією, злочинниця – жінка, травмована ним у минулому фізично і психологічно, з мотивом, який корінився у глибокій образі, про що йтиметься нижче.
Мотив, як виявили слідчі, полягав у помсті. За твердженнями Екхардт, Артольд, знайомий їй з юності, намагався змусити її до неприродних актів, коли вона була ще дівчинкою. Ця травма, поєднана з складними життєвими обставинами (на момент скоєння злочину вона перебувала на п’ятому місяці вагітності – можливо, від Артольда, якого вона звинувачувала в домаганнях до неповнолітніх), штовхнула її до акту насильства.
Метод вбивства, вибраного спонтанно, виявився жорстоким: Екхардт, за даними розслідування, завдала ударів м’ясорубкою по голові, розтрощивши череп, а потім перерізала горло, ймовірно, ножем або іншим інструментом з крамниці.
М’ясорубка, цілком безневинний кухонно-побутовий прилад, – перетворився на знаряддя смерті, що додало справі моторошного вайбу. Не дарма преса охрестила її «Fleischwolfmörderin», що перекладається з німецької як вбивця з м’ясорубкою. З позицій криміналістики, ця обставина ілюструє, як повсякденні об’єкти вмить перетворюються на зброю: удар важким металевим пристроєм спричинив фатальні травми, а відсутність будь-яких намагань приховати тіло вказує на імпульсивність дій зловмисниці, хоча при цьому з крамниці зникли гроші, діамантовий перстень та інші цінності, додаючи елемент пограбування.
Розслідування розпочалося невідкладно: слідчі опитали відвідувачів «Хойрігера Малого», швидко вийшовши на Екхардт як останню, хто бачив Артольда живим. Під час перших допитів вона заперечувала причетність, але після кількох днів зізналася, детально описавши події.
Однак на суді, що розпочався у березні 1953 року у Віденському регіональному суді, вона відкликала зізнання, вигадавши химерну історію про італійського дилера морфіну Костянтина Бертіні, нібито пов’язаного з наркоторгівлею, який нібито вбив Артольда. Ця версія, типова для спроб уникнути відповідальності, не витримала перевірки: відсутність доказів існування Бертіні, суперечності в її свідченнях та фізичні докази (як-от підготовлений череп жертви, продемонстрований на суді для ілюстрації травм) переконали присяжних. Криміналістичний аналіз підкреслив роль форензичних методів: аналіз крові, позиції тіла та інструментів у крамниці підтвердив сценарій, реконструйований на фото в музеї – з фігурами, що імітують відкриття дверей та огляд хаосу.
Судовий процес перетворився на медіа-спектакль: преса, захоплена «вбивцею з обличчям ангела» – молодою, привабливою жінкою з трагічним виразом на портретах, – детально висвітлювала кожен день. 25 березня 1953 року Адрієнн Екхардт визнали винною у вбивстві та пограбуванні, засудивши до довічного ув’язнення з особливим режимом. За умовами відбування покарання, там на неї чекала тяжка праця, та щороку 21 листопада – в річницю злочину, засуджена повинна була утримуватися в умовах ізоляції.
Постановлений судом вирок, суворий для повоєнної Австрії, відображав суспільний шок від жорстокості. Справа ввійшла в історію як одна з перших добре задокументованих у медіа, з фото та реконструкціями, що зберігаються в музеї, слугуючи свого роду дидактичним матеріалом для криміналістів-практиків і тих, хто лише планує присвятити своє життя роботі в поліції: поєднання помсти, імпульсу та побутової зброї робить її класичним прикладом «злочину пристрасті» з елементами розрахунку.
Роздивляючись горезвісну м’ясорубку та фотографії тих подій, мимоволі ловиш себе на думці про те, якою все ж таки вразливою може бути людська психіка. Чи не є ця історія нагадуванням про те, що травми минулого можуть вибухнути в сьогоденні, перетворивши звичайну продуктову крамницю на зосередження суцільного жаху? Тому варто берегти пам’ять про подібні випадки, аби суспільство вчилося розпізнавати сигнали небезпеки вчасно, не даючи їм спричинити трагедію.
