(Не) весела Ханука і відповідальність держави за злочини на ґрунті ненависті
Сьогодні, 14 грудня, розпочинається Ханука, традиційне єврейське зимове свято, як відповідь на спробу погасити світло – не метафорично, а буквально. В історії Хануки було непомірно багато болю: заборона на власну віру, тиск на культуру, примус до асиміляції та насильницьке стирання ідентичності. Імперська ідеологія повсюдно вважає різноманіття загрозою, а інакшість – відхиленням, яке слід виправити або знищити. Але тут вона натрапляє на спротив. Нехай він не завжди масовий, не завжди тріумфальний, але достатній, аби світло не згасло.
Саме тому Ханука символізує перемогу світла над темрявою в дуже конкретному сенсі. Світло тут означає право бути собою. Темрява постає як зовнішня ворожа система, що намагається це право відібрати. Свічка, яка горить і не згасає, слугує нагадуванням: ідентичність не зникає лише тому, що її оголосили зайвою.
Ханука також є пам’яттю про переслідування. Єврейська історія знає чимало форм насильства – від відкритих погромів до «цивілізованих» практик витіснення, дискримінації, дегуманізації. Але водночас це пам’ять про виживання. Про спільноту, яка щоразу опинялася перед вибором між зникненням і спротивом – і щоразу знаходила спосіб не розчинитися.
У цьому сенсі Ханука для декого може вважатися «незручним» святом. Та воно і не повинно сприйматися як день примирення будь-якою ціною чи забуття «заради майбутнього». Сьогоднішнє свято все ж таки символізує межу, за якою компроміс перетворюється на співучасть, і чітко ілюструє момент, коли питання віри, культури чи походження перестає бути приватним, стаючи політичним, тому що саме держава в особі органів (апарату, в тому числі силових структур) вирішує, кому дозволено залишатися видимим.
Коли злочини на ґрунті національної, етнічної та релігійної ненависті маскуються під «побутові конфлікти», «хуліганство» чи «окремі інциденти», Ханука знову звучить актуально. Темрява рідко приходить із попередженням, і практично ніколи не розкриває своїх мотивів. Набагато частіше вона з’являється під виглядом дрібного вандалізму, «жарту», напису на стіні або нападу, в якому слідство воліє не помічати очевидного фактору ксенофобії та нетурпимості.
Тому розмова про Хануку сьогодні не має зводитися лише до релігійного календаря, а бути нагодою поговорити про те, як суспільства і держави реагують на ненависть, спрямовану проти конкретних людей і спільнот. Про те, чи називають речі своїми іменами, і що відбувається, коли цього не роблять. Світло в Хануці – це не лише символ пам’яті, а свого роду тест на здатність побачити темряву там, де її воліють не помічати.
Напад під час святкування Хануки в Сіднеї
За повідомленнями українських і зарубіжних медіа, сьогодні, 14 грудня, в Австралії було скоєно збройний напад під час масового святкування Хануки на пляжі Бондай у Сіднеї – одному з публічних і символічно відкритих просторів міста. Йдеться не про закриту подію і не про культову споруду, а про відкрите святкування за участю близько двох тисяч осіб із єврейської громади.
Двоє нападників, озброєні довгоствольною вогнепальною зброєю, відкрили вогонь по присутніх. За попередніми офіційними даними поліції штату Новий Південний Уельс, загинули щонайменше десять осіб, серед них діти і співробітник поліції. Від 11 до 20 людей отримали поранення, частина з них перебуває у тяжкому стані. Один із нападників був застрелений на місці, інший – поранений і затриманий.
Окремо варто зафіксувати факт, який часто випадає із заголовків, але має значення для аналізу: цивільна особа втрутилася в атаку, обеззброївши одного з нападників, що, за оцінками очевидців, дозволило запобігти ще більшій кількості жертв. Це важлива деталь – вона свідчить як про хаотичність ситуації, так і про те, що напад не був миттєво локалізований силами безпеки.
Розслідування триває, дані уточнюються. Але ключове вже зрозуміло: мішень нападу була обрана не випадково.
«Інцидент» або все ж таки теракт?
З погляду кримінології, поєднання таких факторів, як:
- масове скупчення людей;
- символічно значуща дата і подія;
- чітка ідентифікація цільової групи за релігійною ознакою;
- використання автоматичної або напівавтоматичної вогнепальної зброї;
– дає підстави висновувати саме про терористичний акт із мотивом ненависті, а не про «стрілянину» чи «насильницький інцидент».
У міжнародній практиці такі напади класифікуються як hate crime із терористичною складовою, де ключовим елементом є не лише кількість жертв, а намір залякати конкретну спільноту та продемонструвати її вразливість у публічному просторі. З огляду на це, місце скоєння злочину – пляж, а не синагога, має значення. Терористи своїми діями нібито заявляють: «ви небезпечні навіть тоді, коли просто святкуєте».
Заяви ізраїльських політиків – від президента держави до представників уряду й опозиції – різняться за тоном, але збігаються в головному: напад кваліфікується як антисемітський теракт, а відповідальність покладається не лише на виконавців, але і на більш загальний контекст – зростання антисемітизму та недостатню реакцію держави перебування. З наукової позиції важливо розуміти, що їхні заяви, нехай вони і не є джерелом фактів, але являють собою цінний матеріал для аналізу політичної інтерпретації насильства, демонструючи, як подібні злочини вбудовуються в ширший дискурс безпеки, дипломатії та відповідальності держави за захист меншин.
Ось коли різні політичні сили – як уряд, так і опозиція, використовують однакову лексику («теракт», «антисемітизм», «провал захисту»), тоді це свідчить про досягнутий консенсус відносно природи злочину, навіть якщо оцінки причин і наслідків різняться.
Події в Сіднеї вкладаються у тривожну, але вже детально задокументовану закономірність: злочини проти єврейських громад дедалі частіше відбуваються не у маргінальних зонах, а в центрі публічного життя, під час свят і відкритих заходів. Для правової системи це створює складну, але принципову дилему: або держава визнає, що має справу зі злочинами ненависті й терором, або намагається звести все до «окремого акту насильства», знімаючи з себе політичну і превентивну відповідальність.
Інші приклади
Ханука в цьому контексті знову стає тим самим символом, із якого ми почали: світло, що сяє не завдяки безпеці, а всупереч її відсутності. І питання тут уже не тільки до Австралії. Питання треба ставити до будь-якої держави, яка вважає, що ненависть можна «перечекати», не називаючи її своїм ім’ям.
28 грудня 2019 року в селі Монсі (штат Нью-Йорк) під час домашнього святкування Хануки нападник увірвався до будинку та завдав ударів великим ножем (мачетою). Кілька людей дістали поранення, один з постраждалих невдовзі помер у лікарні. Інцидент стався під час Ханукальної вечірки. Розслідування кваліфікувало напад як мотивований антисемітизмом.
10 грудня 2019 року в Джерсі-Сіті стався збройний штурм кошерного супермаркету. Внаслідок нападу загинули поліцейський та кілька цивільних. Слідство дійшло висновку, що місцем нападу був обраний саме єврейський торговий заклад. Цей інцидент став частиною хвилі атак проти єврейської спільноти наприкінці 2019 року. Наведений випадок є прикладом масштабного нападу в святковий сезон, коли єврейські місця та події підвищено уразливі.
У грудні 2017 року в Амстердамі чоловік із палестинським прапором розбив вітрини кошерного ресторану HaCarmel. Напад викликав обурення єврейської громади, зокрема тому, що у проекті обвинувального акту інцидент був описаний як вандалізм і крадіжка, а не як злочин на ґрунті ненависті. Це спричинило втрату довіри громади до процесуальних рішень і підсилювало відчуття беззахисності.
Дефацації та пошкодження менор під час і на початку Хануки фіксувалися в США та інших країнах впродовж 2021–2023 років. У багатьох випадках знищення або пошкодження громадських менор, антисемітських написів і вандалізму місцева поліція починала розслідування як випадковий вандалізм. Інституції громад зазначали, що такі інциденти часто поєднуються у хвилі нападів навколо Хануки та потребують виваженої політики реагування.
Святкові публічні прояви роблять спільноти видимими, а значить, уразливими.
Фактори безпеки
Менори в публічному просторі, відкриті заходи, концерти, ярмарки або збіги святкового графіка концентрують людей і одночасно дають зовнішнім ворожим агентам «цілі». Це підтверджується даними моніторингу інцидентів, який фіксує підвищення кількості актів ворожості в періоди Хануки.
Класифікація інциденту тут є базовим фактором безпеки. Коли інцидент описують як «вандалізм» або «хуліганство», а не як злочин на ґрунті ненависті або терористичну акцію, це змінює хід розслідування (які слідчі підрозділи підключаються, які пріоритети ресурсу виділяються), а також впливає на превентивні заходи у майбутньому. Наукові дослідження показують, що такі «дисклеймери» (тривіалізація, посилання на нібито відсутність доказів, апеляція до «психічного стану» правопорушника, перекладання провини на жертву тощо) регулярно використовуються працівниками поліції та призводять до неповної, неточної фіксації мотиву ненависті, за якої ігнорується факт радикалізації. Тому правильна кваліфікація має стримувальний ефект, помилкова – призводить до трагічних наслідків.
Кваліфікація «hate crime» активує інші канали реагування: спеціальні підрозділи, превенція, політична увага, громадські попереджувальні кампанії. Якщо ж інцидент «згладжують» – відсутність покарання, слабка реакція або медіальна мінімалізація створюють уразливість і дають сигнал тим, хто планує ескалацію, що ризик відповідальності нижчий. Це одна з інтерпретацій, що узгоджується з міжнародними звітами про причинно-наслідкові механізми росту насильницького антисемітизму.
Події в Сіднеї (Bondi) стали вже кульмінацією: публічне святкування, масова подія, явна символіка, двоє стрільців, використання вогнепальної зброї та, за повідомленнями, вибір мішені саме через її єврейський/ханукальний характер. Такий сценарій відповідає відомим ризиковим моделям: підвищена видимість + наявність несприйняття/ненависті у суспільстві + попередні епізоди «сигналів безкарності» = потенціал для масштабного насильства. Іншими словами, якщо низка епізодів ненависті системно не отримують статусу, що викликав би системну протидію, то ризик ескалації зростає. На місцевому рівні це питання адекватності профілактики і правопорядку; на глобальному – питання транснаціональної радикалізації та риторики, що виправдовує насильство.
Що має робити держава, якщо вона справді хоче запобігати, а не рахувати жертви
Події на кшталт теракту під час святкування Хануки в Сіднеї показують, чому безпека святкових заходів не обмежується завданням «посилити патрулювання в день події», а є системною роботою, що починається задовго до першої свічки. Першим визначальним кроком тут є оперативна і коректна кваліфікація інцидентів. Будь-які напади, погрози, вандалізм або агресія, спрямовані на людей або об’єкти (наприклад, менори, культові будівлі, релігійні навчальні заклади тощо) через їхню релігійну чи етнічну ідентичність, мають фіксуватися саме як злочини на ґрунті ненависті. Не «хуліганство», не «побутовий конфлікт», не «пошкодження майна», а злочин із мотивом ненависті з відповідними суворими санкціями, спеціалізованими слідчими підрозділами та підвищеним рівнем уваги. Саме з кваліфікації починається превенція: якщо держава не бачить мотиву, вона не бачить і загрози.
Другим, не менш важливим елементом є превентивна оцінка ризиків. Публічні релігійні свята, особливо в умовах зростання радикалізації, мають розглядатися як події підвищеної вразливості. Це означає не демонстративну мілітаризацію простору, а професійну роботу: аналіз попередніх інцидентів, моніторинг загроз, координацію між поліцією, службами безпеки та організаторами заходів. Там, де цього не роблять, насильство завжди стає «несподіваним».
Третій компонент – фізична охорона і контроль простору, адаптовані до конкретної події. Відкриті локації, як-от площі чи пляжі, потребують іншої моделі безпеки, ніж закриті приміщення. Контроль доступу, спостереження, швидке реагування, чіткі протоколи дій у разі загрози не слід розглядати як обмеження свободи, адже такі заходи зумовлені умовами її збереження. Важливо, щоб ці заходи не перекладалися на самі громади у форматі «подбайте про себе самі».
Та, зрештою, потрібна постійна робота з громадами, а не лише контакт у кризовий момент. Довіра між правоохоронними органами та єврейськими (як і будь-якими іншими вразливими) спільнотами формується не під час трауру, а в повсякденній комунікації. Якщо громади не вірять, що їхні звернення сприйматимуть серйозно, вони перестають сигналізувати про загрози, а держава втрачає важливе джерело інформації.
Ханука вкотре нагадує: світло не захищає саме себе. Його або захищають інституції, або воно стає мішенню. І питання тут не в окремій країні чи окремому святі. Питання в тому, чи готові сучасні держави визнати, що ненависть – це не «інциденти», а процес. І що зупиняти його потрібно до того, як пролунають постріли.
