Ліхтар на Шоттенрингу. Міф і кров прем’єр-міністра Таафе
Вечір 21 жовтня 1896 року у Відні був сирим і важким, наче саме повітря передчувало трагедію. О дев’ятій годині з ресторану «До Чорного Орла» вийшов невисокий чоловік у білому пальто, з акуратною ірландською борідкою та втомленими очима. Едуард Таафе, граф, віконт, одинадцятий прем’єр-міністр Цислейтанії, людина, яку ненавиділи однаково палко і чеські ткачі, і віденські студенти, і соціалістичні друкарні Праги. Він відмовився від поліції охорони: «Я не боюся власного народу», – сказав того вечора за келихом рейнвейну.
Народ чатував на нього за рогом
Троє. Лише троє. Йозеф Пешка, худорлявий чеський складач із очима кольору розжареної сталі; Франтішек Кржиж, син празького шевця, що носив у кишені том Бакуніна замість молитвеника; Карел Живний, студент-медик, який умів сміятися так, що в цьому сміху чути було звук майбутнього гільйотинного ножа.
Вони не кричали. Не було ні «Хай живе анархія!», ні театральних жестів. Лише короткий свист, коли Пешка підніс револьвер до потилиці прем’єра. Постріл. Ніж Кржижа, що увійшов під комір точнісінько туди, де пульсувала артерія. Другий постріл – вже в скроню, щоб не мучився.
Таафе впав обличчям у калюжу, і біле пальто миттєво стало багряним.
А тоді розпочалася легенда.
Ще тіло не встигло охолонути, коли по кав’ярнях і пивницях Шоттенрингу поповзла чутка: «Його повісили! На тому самому ліхтарі з п’ятьма ріжками! Повісили, як собаку, і мотузка ще гойдається!» Листівки анархістів, надруковані заздалегідь, розлетілися містом швидше, ніж поліцейські рапорти. У них уже була готова картинка: прем’єр-міністр, що б’ється в передсмертних судомах під газовим світлом, а знизу – радісний натовп робітників і студентів, що співає «Вперед, народе мій!».
Реконструкція мрії
Нічого цього не було. Ліхтар стояв на своєму місці. Тіло лежало на бруківці. Але міф виявився сильнішим за правду.
Саме цей міф, кривавий і прекрасний у своїй жорстокій простоті, і застиг назавжди в Криміналістичному музеї Відня.
На ньому підвішена воскова фігура Таафе в білому, з мотузкою на шиї. Один анархіст стоїть на драбині та затягує вузол. Інші тримають багнети напоготові. Навіть собака є – чорний пудель, що нібито гавкав на тіло.
Композиція, що ви зараз бачите, не є реконструкцією злочину. Це реконструкція мрії.
Мрії про те, що одного дня «народ» таки вийде на вулиці, щоб карати своїх гнобителів публічно й невідворотно – так, як у 1789-му в Парижі, як у 1834-му в Ліоні, як у казках про Робін Гуда, тільки по-справжному, в реальному житті. Мрії, заради якої троє молодих людей убили старого аристократа й самі пішли на шибеницю менш ніж за рік.
Вони хотіли революцію. Отримали тільки легенду.
І легенда ця живе. У восковому світлі музею, у тисячах фотографій туристів, у тихих розмовах відвідувачів, які зупиняються перед діорамою та довго мовчать. Бо в цій тиші все: і ненависть, і страх, і спокуса помсти, і розуміння, що історія завжди пише себе кров’ю, а потім ще й прикрашає її мотузкою на ліхтарі.
Бо іноді найстрашніше вбивство – це те, якого не сталося.
Але в яке ми продовжуємо вірити.